Він бачив весь шлях до вершини Вежі, але на мотузці не було нікого. Що означало…
Він навіть не озирнувся, і це, мабуть, врятувало йому життя.
Його блискавичне падіння на підлогу та вистріл ружжа позаду припали на одну і ту саму мить. Пізніше він божився, що відчув, як свинцева куля пролетіла йому повз вухо.
І тоді з диму вийшла фігура і, дуже сильно вдаривши його по голові, вирвалася назовні. Починався дощ.
— МОЛОДШИЙ КОНСТЕБЛЮ ДУБОЛОМЕ?
Дуболом скинув з себе своє ж тіло.
— О, — сказав він. — Розумію. Я не міг таке пережити. Я це зрозумів ще у перші фути падіння.
— ТИ ПРАВИЛЬНО ЗРОЗУМІВ.
Нереальний світ живого поволі згасав, і Дуболом сумно поглянув на понівечені останки сокири. Здавалося, це турбувало його більше, ніж понівечені останки самого Дуболома.
— Тільки поглянь на це! — сказав він. — Цю сокиру зробив мій батько, для мене! Чудова була б зброя для загробного життя!
— ЦЕ ЯКИЙСЬ ПОХОРОННИЙ ЗВИЧАЙ?
— А ти хіба не знаєш? Ти ж Смерть, правильно?
— ЦЕ НЕ ОЗНАЧАЄ, ЩО Я ПОВИНЕН ЗНАТИ ВСІ ПОХОРОННІ ЗВИЧАЇ. ЗАЗВИЧАЙ Я ЗУСТРІЧАЮ ЛЮДЕЙ ПЕРЕД ПОХОВАННЯМ. А ТІ, КОГО Я ЗУСТРІЧАЮ УЖЕ ПІСЛЯ ПОХОВАННЯ, ЗАНАДТО ЗБУДЖЕНІ ДЛЯ НОРМАЛЬНОЇ ДИСКУСІЇ.
Дуболом склав руки.
— Якщо мене поховають неправильно, — сказав він, — я нікуди не піду. Моя втомлена душа буде мучитися у цьому світі.
— ВОНА НЕ МУСИТЬ.
— Якщо вона захоче, то так і зробить, — відрізав привид Дуболома.
— Щебню! Годі сочитися без діла! Вирушай до Вежі! Візьми зі собою загін!
Ваймз із Патрицієм, перекинутим через плече, дісталися до дверей Великої зали. Позаду йшов Морква. Чаклуни скупчилися навколо дверей. На гарячі камені починали падати великі важкі краплі дощу, провокуючи загальне шипіння.
Ридикуль засукав рукави.
— От дідько! Що це йому так ногу понівечило?
— Оце ж те ружжо! Допоможіть йому! І капралу Моркві!
— Це не обов’язково, — сказав Ветінарі, намагаючись посміхнутися і встати. — Це просто…
Нога його не слухалася.
Ваймз моргнув. Він цього не очікував. У Патриція на все були відповіді, він нічому не дивувався. У Ваймза було таке відчуття, що сама історія починає розсипатися…
— Ми впораємося, сер, — сказав Морква. — На всіх дахах є наші люди, і…
— Замовкни! Залишайся тут! Це наказ! — Ваймз понишпорив у кишені і витяг звідти свій старий значок. Значок зайняв своє місце на грудях капітана. — Гей ти… Піжамо! Мені потрібен меч!
Піжама мав похмурий вигляд.
— Я виконую накази лише від капрала Моркви…
— Ану швидко дай мені меч, поганцю! Добре! Дякую! А тепер до Вежі…
У дверях з’явилася тінь.
Зайшов Щебінь.
Вони дивилися на обм’якле тіло в його руках.
Троль обережно поклав його на лавку, не сказавши ні слова, пішов і сів у куток. Поки інші збиралися навколо решток виконувача обов’язків констебля Дуболома, троль зняв свій саморобний охолоджувальний шолом і почав перекладати його з руки в руку.
— Він лежав на підлозі, — сказав сержант Колон, притулившись до дверей. — Його, мабуть, зіштовхнули зі сходів, прямо з самої вершини. Там був ще хтось. Він спустився мотузкою та дав мені по макітрі.
— Його зіштовхнули з самої вершини вежі. Шкода його, — невиразно сказав Морква.
«З драконом все було простіше, — подумав Ваймз. — Так, він міг когось убити, однак він постійно був драконом. Він міг утекти, але шукати потрібно було, знову ж, дракона. Він не міг перестрибнути через стіну і стати звичайною людиною. Ти завжди знав, хто твій ворог. Ти не був змушений…»
— А що це у Дуболома в руці? — раптом спитав він, вказавши на те, що він і раніше бачив, проте не помічав.
Він витяг це з ґномової руки. Це була смужка чорної тканини.
— Наче з уніформи найманців, — безвиразно сказав Колон.
— Таке багато хто носить, — сказав Ридикуль. — Просто чорна тканина.
— Ти маєш рацію, — сказав Ваймз. — Було б передчасно вдаватися до будь-яких дій на основі непідтвердженої підозри. Знаєте, мене б могли за це звільнити.
Він помахав шматком тканини перед лордом Ветінарі.
— Найманці скрізь, — сказав він, — вартують. Здається, вони нічого не помітили, так? Ви дали їм чортове ружжо, бо вирішили, що саме вони найретельніше його охоронятимуть! Не думали віддати його Сторожі?
— Моркво, хіба ми не збираємося переслідувати злочинця? — спитав Піжама.
— Переслідувати кого? Переслідувати куди? — поцікавився Ваймз. — Він вдарив старого Фреда по макітрі і побіг геть. Він міг забігти за ріг, перекинути ружжо через стіну, і — хтозна, що далі? Ми не знаємо, кого шукати!
— Я знаю, — сказав Морква.
Він підвівся, тримаючись за плече.
— Бігати легко, — продовжив він. — Ми й самі багато бігаємо. Але коли полюєш, бігати не варто. Коли полюєш, потрібно сидіти нерухомо. У потрібному місці. Капітане, я хочу, щоб сержант пішов туди і сказав людям, що ми спіймали вбивцю.
— Що?
— Його ім’я Едвард де Гибль. Треба сказати, що його затримали. Сказати, що він поранений, але досі живий.
— Але ми не…
— Він з найманців.
— Ми не…
— Так, капітане. Я ненавиджу брехати. Але зараз справа того варта. У всякому разі, сер, це вже не ваша проблема.
— Не моя? Чому це?
— Менше, ніж за годину, ви йдете у відставку.
— Капрале, я досі капітан. Тож ти повинен ввести мене у курс справи. Ось як все повинно бути.
— Ніколи, сер. Зробіть це, сержанте Колоне.
— Моркво, я очолюю Сторожу! Це я повинен давати накази.
Морква опустив голову.
— Вибачте, капітане.
— Гаразд. Поки все зрозуміло. Сержанте Колоне?
— Сер?
— Оголоси, що ми заарештували Едварда де Гибля. Ким би він не був.
— Так, сер.
— Який наступний крок, пане Моркво? — запитав Ваймз.
Морква подивився на натовп чаклунів.
— Перепрошую, сер?
— У-ук?
— По-перше, нам потрібно потрапити до бібліотеки…
— По-перше, — сказав Ваймз, — хтось може позичити мені шолом? Коли на мені немає шолома, я не відчуваю себе вартовим. Дякую, Фреде. Добре… шолом… меч… значок. Тепер…
Під містом лунав якийсь звук. Він надходив вниз різними шляхами, але був таким же невиразним, як і шум вулика.
Щось ледь-ледь світилося. Води Анка, ну, якщо використовувати назву стихії в найширшому сенсі, омивали… гаразд, це — також розмите поняття… ці тунелі століттями.
Але ж тепер там з’явився ще один звук. Хтось ступав мулом, і цей звук міг помітити лише той, чиї вуха уже звикли до фонового шуму. Невиразна форма рухалася крізь морок. Вона зупинилася біля темного кола — входу в інший тунель…
— Як почуваєтеся, ваша світлосте? — спитав капрал Ноббс, який досі сподівався на просування по службі.
— Ти хто?
— Капрал Ноббс, сер! — Ноббі віддав честь.
— Ти на мене працюєш?
— Так, сер!
— Гаразд. Ти ґном, чи не так?
— Ні, сер. Ґномом був покійний Дуболом, сер! Я належу до виду людей, сер!
— Тебе взяли на службу… за спеціальною квотою?
— Ні, сер, — гордо сказав Ноббі.
— О Боги, — сказав Патрицій.
Від втрати крові його голова, здавалося, втратила здатність мислити. Окрім того, Архіректор дав йому щось випити, за його словами, чудодійний засіб, хоча і сам не був певен, від чого саме цей засіб повинен лікувати. Наприклад, він міг лікувати від вертикальності. Хоча розумним було якраз триматися у вертикальному положенні. Так принаймні було видно, що він ще живий. Якісь допитливі люди скупчилися біля дверей. Зараз було важливо довести, що чутки про його загибель були сильно перебільшеними.
Капрал, а разом з ним самопроголошений представник виду людей, Ноббс, та кілька інших вартових за наказом капітана Ваймза вишикувалися навколо Патриція. Дехто з них був набагато об’ємнішим, ніж ті вартові, яких пам’ятала свідомість Ветінарі.