— Гей ти, чоловіче! Ти отримував королівський шилінг? — поцікавився він в одного.
— Я в житті ніфого не брав.
— Чудово! Молодець!
Аж ось натовпи розсипалися. До зали увірвалося щось золотаве, розпливчасто-собачої форми. Воно загарчало, припало носом до землі і почало щось відчайдушно винюхувати. А потім знову зникло, довгими легкими стрибками прямуючи до бібліотеки. Патрицій почув розмову:
— Фреде?
— Що, Ноббі?
— Здається, я її десь бачив.
— Я знаю, що ти маєш на увазі.
Ноббі нервово заметушився.
— Її треба оштрафувати за те, що маячить тут без уніформи, — сказав він.
— Буде складно.
— Якби я пробігся тут без одягу, ти оштрафував би мене на пів долара.
— Ноббі, ось тобі пів долара, тільки замовкни.
Лорд Ветінарі широко до них усміхнувся. У кутку був ще один вартовий, який теж належав до великих, грудкуватих…
— Як бачите, все під контролем, ваша світлосте, — сказав Ноббі.
— Хто той джентльмен?
Він простежив за поглядом Патриція.
— Це троль Щебінь, сер.
— Чому він так сидить?
— Він думає, сер.
— Він уже досить довго так сидить.
— Він повільно думає, сер.
Щебінь підвівся. У тому, як він це зробив, було щось від древнього могутнього континенту, який почав тектонічний рух, що повинен закінчитися створенням якогось неприступного гірського хребта, перед яким люди б зупинялися, щоб помилуватися. Ніхто з присутніх не мав досвіду спостереження за гірськими ландшафтами, але зараз вони отримали про нього певне розпливчасте уявлення. То було наче дивитися на Щебня, що стояв із понівеченою Дуболомовою сокирою у руці.
— Але іноді дуже, дуже глибоко, — додав Ноббі, оцінюючи можливі шляхи втечі.
Троль дивився на натовп, ніби намагаючись зрозуміти, що вони там роблять. Потім, розмахуючи руками, він попрямував уперед.
— Виконувачу обов’язків констебля Щебню… е-е-е… нуу-у… — почав Колон.
Щебінь наче не помічав його. Зараз він рухався досить швидко, оминаючи перешкоди, як лава оминає скелі на своєму шляху. Він підійшов до стіни і прибрав її з дороги.
— Хтось дав йому сірки? — суворо спитав Ноббі.
Колон озирнувся на вартових.
— Молодший констеблю Боксите! Молодший констеблю Вуглеморде! Затримати виконувача обов’язків констебля Щебня!
Два тролі поглянули спочатку на фігуру Щебня, що віддалявся, потім один на одного і нарешті на сержанта Колона.
Бокситу вдалося відсалютувати.
— Дозвольте відбути на поховання бабусі, сер!
— Що?
— Або вона, або я, сержанте.
— Наші ґугулузькі голови позабивають нам у плечі, — сказав Вуглеморд, менш витончений мислитель.
Спалахнув сірник. У каналізації його світло було схоже на нову зорю.
Ваймз запалив спочатку сигару, а потім лампу.
— Докторе Ребусе? — покликав він.
Голова найманців застиг на місці.
— Капрал Морква теж має арбалет, — сказав він. — Але я не впевнений, чи готовий він його застосувати. Він добра людина. Він вважає, що всі інші — також добрі люди. Я не такий. Я мстивий, злий і дуже втомлений. А тепер, докторе, у вас був час подумати, ви ж розумна людина… Скажіть на милість, що ви тут робили? Може, прийшли за останками юного Едварда? То наш капрал Ноббс ще сьогодні вранці відніс його до моргу Сторожі, ймовірно, знявши з нього всі предмети ювелірного походження, які той мав при собі. Але Ноббі… ми не можемо його засуджувати. У нього злочинний розум, у нашого Ноббі. Але я за нього впевнений: у нього немає злочинної душі.
Ваймз тяжко зітхнув і продовжив:
— Сподіваюся, він змив клоунський грим з бідолашного. О Боги. Ви його використали, чи не так? Він убив старого бідного Гуляку, а потім викрав ружжо. І він бачив, як ружжо убило Клевця. Він навіть залишив волосся з перуки Гуляки у щепці над дверима майстерні. І саме тоді, коли йому найкраще допомогла б добра порада, наприклад, зізнатися у всьому, ви його вбили. Один момент, дуже цікавий момент, полягає в тому, що молодий Едвард не міг бути людиною на Вежі. Ну, зважаючи на те, що в його серці зяяла колота рана. Так, я знаю, бути мертвим — не завжди перешкода для того, щоб тихо насолоджуватися життям у місті. Але я не думаю, що молодий Едвард останнім часом багато рухався. А з тим шматком тканини — то був вдалий хід. Але, знаєте, я ніколи не вірив у всі ці історії… Ну, знаєте, сліди на свіжій клумбі, ґудзики з ініціалами вбивці тощо. Люди вважають, що це — робота вартових. Але це не так. Удача плюс виснажлива праця — ось робота вартових. Але багато людей повірили б у ваші казочки. Я маю на увазі, що він мертвий… ну… не два дні, і тут досить прохолодно… І ви могли б його витягти… і обдурити людей у морзі, які би не дуже й цікавилися обставинами його смерті. І можна було б сказати, що це він застрелив Патриція. А потім саме ви його й покарали. Зауважу, половина міста до того часу билася б із іншою половиною. І були б нові смерті. Хоча вам байдуже, — він зробив паузу. — Ви досі не сказали жодного слова.
— Ти не розумієш, — сказав Ребус.
— Що?
— Де Гибль знав правду. Він був божевільний, але за ним була правда.
— Яка правда, докторе Ребусе? — спитав Ваймз.
Але найманець зник, розчинившись у тіні.
— Тільки не це! — невдоволено простогнав Ваймз.
Від стін рукотворної печери відлунював шепіт:
— Капітане Ваймзе. Сказати, чому повинен навчитися кожен хороший найманець? — гучний вибух. Лампа розлетілася на дрібні уламки. — Уникати джерел освітлення.
Ваймз упав на підлогу і відкотився убік. Ще один постріл поцілив у землю за фут від нього, і він відчув сплеск холодної води.
Під ним теж була вода.
Анк наповнювався водою, і, відповідно до законів, набагато старших, ніж закон міста, вода стрімко розтікалася по тунелях.
— Моркво, — прошепотів Ваймз.
— Так? — його голос пролунав десь праворуч.
— Я нічого не бачу. Ця клята лампа мене засліпила. Очі не можуть звикнути до темряви.
— Рівень води піднімається.
— Ми… — почав Ваймз і зупинився, уявляючи, як десь у темряві Ребус цілиться у джерело звуку.
«Треба було його одразу прикінчити, — подумав він. — Він же найманець, професіонал!»
Йому довелося ледь піднятися. Вода прибувала.
Тихеньке плескання води рухалося прямо на них. То був Ребус.
Вони почули скрегіт. Спалах. Ребус запалив факел, і Ваймз, піднявши очі, побачив у світлі худу фігуру. Іншою рукою фігура тримала ружжо, цілячись у вартових.
І раптом у пам’яті Ваймза спливло те, що він засвоїв ще у часи, коли був вартовим-новобранцем. Якщо вже так сталося, що ти дивишся на стрілу з боку її наконечника, і якщо твоє життя залежить від того, хто може цю стрілу випустити, щодуху молися, що цей хтось — дуже зла людина. Злі люди люблять владу, владу над людьми, і вони хочуть бачити, як ти корчишся від страху. Вони хочуть, щоб ти знав, що помреш. Вони тобі про це розповідають. Вони зловтішаються.
Вони будуть дивитися, як ти скиглиш від страху. Вони відтягують момент вбивства, як курець відтягує задоволення від гарної сигари. Тож молися, щосили молися, щоб твій убивця виявився злою людиною. Добра людина вб’є тебе без жодних коментарів.
А потім, на свій жах, він почув, як підвівся Морква.
— Докторе Ребусе, я заарештовую вас за вбивство Родита Клевця, Едварда де Тибля, клоуна Гуляки, Летиції Невдаліс та виконувача обов’язків констебля Дуболома з Нічної сторожі.
— Та невже? Усе це я? Боюся, брата Гуляку вбив Едвард. Він це сам зробив, маленький дурень. Хоч і казав, що не хотів цього. І, як я розумію, Клевець загинув випадково. Нещасний випадок. Він ремонтував ружжо, і воно вистрелило, шматок металу відскочив від ковадла і вбив ґнома. Так розповів Едвард. Він приходив до мене. Він був дуже засмучений. Сам у всьому зізнався, розумієш? Ось я його і вбив. Ну, що я ще міг зробити? Він був зовсім: божевільним. З таким краще не водитися. Добродію, чи не міг би ти відійти трохи назад? Щось не хочеться в тебе стріляти. Ні! Хіба, якщо я буду змушений!