— Так. Так, звісно. Гм. Моркво? — Ваймз моргнув, щоб прогнати підозри, які вимагали термінового розгляду. — Ми не повинні занадто погано думати про Ребуса. Я ненавидів цю сволоту, але хочу бути до нього справедливим. Я знаю, що ружжо робить з людьми. Ми всі однакові, коли у нас в руках ружжо. Я був таким самим.
— Ні, капітане. Ви його поклали.
Ваймз як міг посміхнувся.
— Тепер я пан Ваймз, — сказав він.
Морква повернувся до штабу Сторожі та поклав тіло Анґви на плиту в імпровізованому морзі. Тіло починало заклякати. Rigor mortis, як то кажуть.
Він взяв трохи води та старанно вичистив їй хутро.
Те, що він зробив далі, здивувало б, скажімо, троля, чи ґнома, чи того, хто не дуже добре був знайомий із реакцією людського розуму на стрес.
Він написав рапорт. Він вимив підлогу головної кімнати — якраз була його черга. Він помився. Він змінив сорочку і замотав рану на плечі, почистив нагрудник, спочатку ганчіркою зі сталевої вати, потім — різними м’якими тканинами, поки не побачив у нагруднику своє відображення.
Десь вдалині від почув «Весільний марш» Фонделя, який грали на Величезному Органі під акомпанемент різних «Звуків з ферми великої рогатої худоби». З того, що сержант Колон вважав своїм найціннішим сховищем, він дістав пляшку рому, налив собі трохи у склянку та випив, промовивши лише: «За пана Ваймза та леді Ремкін!» — ясним, щирим голосом, який би сильно розчулив будь-кого, хто б це почув.
У дверях почулося шкрябання. Він впустив Гаспода. Маленький пес заліз під стіл, не промовивши ані слова.
Тоді Морква піднявся до своєї кімнати, сів на стілець і подивився у вікно.
День звернув на вечір. Біля шостої години пройшов дощ.
У всьому місті запалали ліхтарі.
Зійшов місяць.
Двері відчинилися. До кімнати тихо увійшла Анґва.
Морква обернувся і усміхнувся.
— Я не був упевнений, — сказав він. — Але подумав: «Їх же, здається, можна вбити лише сріблом?» Я міг лише сподіватися.
Це сталося два дні по тому. Був дощ. Він не лив, він буквально вилазив із сірих хмар, наче спагеті з бруду. Він наповнив Анк, який знову затопив своє підземне царство. Вода виливалася із пащ ґарґуйль. Вона билася об землю так сильно, що на землі стояв туман із крапель-рикошетів.
Дощ барабанив по надгробках на кладовищі за храмом Дрібних божеств. Краплі падали і в невеличку яму, викопану для виконувача обов’язків констебля Дуболома.
«На похоронах вартових завжди були лише вартові, — повторював собі Ваймз. — Так, іноді тут були родичі, такі, як леді Ремкін і Рубіна, дівчина Щебня, але натовпів не бувало ніколи. Можливо, Морква мав рацію. Коли ти стаєш вартовим, ти перестаєш бути кимось іншим».
Хоча сьогодні були й інші люди, які мовчки стояли біля огорожі. Вони прийшли не на похорон, але спостерігали за ним.
І був маленький священник, який надав послуги у стилі «впишіть-сюди-ім’я-померлого», розраховані на те, щоб задовольнити одночасно усіх богів, які могли б його почути. Тоді Щебінь опустив труну в могилу, і священник кинув на труну церемоніальну жменю землі, за винятком того, що ґрунт уже розмокнув, а тому не стукнув, а ляпнув по кришці домовини.
І Морква, на подив Ваймза, виступив з промовою. Вона лунала понад вогкою землею та відбивалася від залитих дощем дерев. І це був той справді єдиний текст, який зараз би хотілося почути: «Він був моїм другом. Він був одним із нас. І він був відмінним вартовим».
«Він був відмінним вартовим». Ця фраза лунала на кожному похороні вартового, на якому Ваймз коли-небудь бував. Мабуть, це скажуть навіть на похороні капрала Ноббса, і всі сховають за спини руки зі схрещеними пальцями. Це було те, що ти мав сказати.
Ваймз подивився на труну. І тоді дивне відчуття поповзло по його тілу, так само підступно, як дощ, що струмів по спині. Це була не зовсім підозра. Якби це відчуття залишалося в його свідомості досить довго, воно могло б вирости в підозру, але зараз просто шепотів його внутрішній голос.
Він просто мусив запитати. Якби він хоча б не запитав, то ніколи не припинив би про це думати.
І коли вони відійшли від могили, він не витримав:
— Капрале?
— Так, сер?
— Кажеш, ружжо так і не знайшли?
— Ні, сер.
— Хтось казав, що востаннє його бачили у твоїх руках.
— Напевне, десь забув його. Знаєте, був такий гармидер.
— Так. О, так. Я майже впевнений, що бачив, як ти виходив з ним із воріт гільдії…
— Мабуть, сер.
— Так. Гм. Тоді я сподіваюся, що ти забув його десь у безпечному місці. Як ти гадаєш, там, де ти його залишив, воно в безпеці?
Позаду них могильник почав скидати мокрий, липучий анк-морпоркський суглинок у могилу.
— Здається, у безпеці. Як гадаєте? Ніхто ж його досі не знайшов. Я маю на увазі, якби його знайшли, ми б одразу про це дізналися!
— Можливо, це все на краще, капрале Моркво.
— Я, безумовно, на це сподіваюся.
— Він був відмінним вартовим.
— Так, сер.
Ваймз спробував ще раз.
— І… мені здалося, коли ми несли ту маленьку труну… вона була трохи важчою… ніж може важити ґном?
— Справді, сер? Здається, я не помітив.
— Але принаймні його поховали за ґномськими традиціями?
— О, так. У цьому я переконався особисто, сер, — сказав Морква.
Потоки дощу падали з дахів палацу. Ґарґуйлі зайняли свої позиції на кожному його розі, вухами відціджуючи мошок і мух.
Капрал Морква обтрусив краплі зі шкіряного плаща і відсалютував вартовому тролю. Він прорвався через рій канцеляристів і постукав у двері Еліптичного кабінету.
— Заходьте.
Морква увійшов, підійшов до столу, відсалютував і став у позицію «вільно».
Лорд Ветінарі ледь напружився.
— А, так, — сказав він. — Капрале Моркво. Я очікував… чогось на зразок цього. Я впевнений, що ви прийшли просити мене… про щось?
Морква розгорнув шматок грубого паперу і відкашлявся.
— Сер… Маємо потребу… придбати нову мішень для дротиків. Ну, знаєте. Щоб було що робити, поки ми не на службі.
Патрицій моргнув. А моргав він нечасто.
— Перепрошую?
— Мішень для дротиків, сер. Допомагає вартовим розслабитися після служби, сер.
Ветінарі трохи прийшов до тями.
— Нову? Але ж вам видали нову минулого року!
— Це все Бібліотекар, сер. Ноббі дозволяє йому грати, а він просто нахиляється і забиває дротик кулаком. Це псує дошку. Хай там як, Щебінь пробив її дротиком. І стіну за нею також.
— Гаразд. І?
— Ну… Виконувача обов’язків констебля Щебня потрібно звільнити від штрафу за п’ять дірок у нагруднику.
— Гаразд. Скажіть йому, щоб більше так не робив.
— Так, сер. Ну, я думаю, це все. За винятком нового чайника.
Патрицій прикрив губи рукою. Він намагався не усміхатися.
— От лихо. Ще один чайник? А що ж сталося зі старим?
— О, ми досі ним користуємося, сер. Гарний чайник. Але нам потрібен ще один через оновлення.
— Перепрошую? Яке оновлення?
Морква розгорнув другий, більший аркуш паперу.
— Довести Сторожу до встановленої кількості у п’ятдесят шість осіб; відновити старі приміщення Сторожі біля Річкових воріт, Антигодинникових воріт і Серцесвітних воріт, які будуть відкриті та укомплектовані для виконання вартовими обов’язків 24 години на добу…
Усмішка Патриція залишилася, але його обличчя ніби відділилося від неї, залишаючи її зовсім самотньою на цьому світі.
— Запровадити підрозділ… ну, ми ще не знайшли для нього назви… для того, щоб шукати докази та досліджувати, наприклад, тіла покійних, як давно вони померли, а для початку нам знадобиться алхімік і, можливо, ґуль, за умови, що вони пообіцяють нічого не брати додому і не їсти на робочому місці; запровадити спеціальний підрозділ, що буде використовувати службових собак, це буде дуже корисним… очолити його зможе молодший констебль Анґва, оскільки вона може… гм… очолювати саму себе вже досить давно; а тут іще запит від капрала Ноббса, щоб вартовим було дозволено носити будь-яку зброю, з якою їм зручніше виконувати обов’язки, хоча я б волів, щоб ви відмовили, а…