Хлопець зняв з пояса переносну радіостанцію і простягнув інспекторові. Той натиснув кнопку виклику, представився і чекав, поки на іншому боці озветься голос. Шипіння і тріск в апараті заспокоювали. Це був звук поліцейської процедури, єдиним сенсом якої часто було створення ілюзії порядку серед хаосу. Він ледь розчув голос по той бік, зв’язок був поганий, а тоді розірвався.
Тарас витратив п’ять хвилин, щоб пояснити, хто він і як тут опинився, викликати групу розслідування особливо тяжких злочинів — криміналіста, судмедексперта, патологоанатома або лікаря і слідчого. Вкрай замордований отим «ви мене чуєте?.. чи ви все зрозуміли?.. можете повторити?..», Тарас усе ж не був певний, що вони про щось домовилися, тож спробував зателефонувати зі свого мобільного, однак зв’язку не було. Він іще раз скористався рацією і крізь тріск спробував сказати лише одне: «Пришліть групу і машину, щоб ваші два кандидати не зустрічали Новий рік з жінкою...» Він збирався сказати «без голови», та передумав.
Тиша. Тарас міг уявити труднощі, які створювала німа рація.
— Ми не можемо прислати групу, — заговорив раптом на диво розбірливо апарат. — На цей момент нема жодної вільної групи для... — зв’язок урвався, ніби хтось обрізав неіснуючий дріт.
— Коли пришлете, тоді пришлете, — відповів Тарас радіостанції у своїй руці. — Я зробив усе, що від мене залежало. І все, що міг, тим, що маю в машині.
Тарас подивився на поліцейського, який став так, аби Тарасова постать закривала собою мішок.
— Ти, мабуть, ніколи не уявляв собі такого Нового року, правда?
Поліцейський видихнув велику хмару гарячої пари.
— Ані разу.
— Тобі не пощастило, хлопче. Треба буде зачекати. Якби якийсь розумник чіплявся, — сказав Тарас, вказуючи на землю за своєю спиною, — скажи, що це я витягнув тіло. Тарас Бірса, старший інспектор-криміналіст поліцейського управління в Любляні. І щасливого Нового року.
Тарас віддав молодикові рацію і рушив назад до дороги. За кілька кроків обернувся, окинув поглядом сліди, кущі і силует поліцейського, що дивився услід Тарасові. Хоча, може, й не дивився, може, він просто відвернувся від трупа.
Розділ 4
Аленка сиділа у машині і шукала в бардачку диск із улюбленою музикою. Пісні, які пускали радіостанції у надвечір’я Нового року, були жахливі — тут її смаки збігалися з Тарасовими, хоча Тарас і в інші дні нарікав на музику. Аленка цю проблему вирішувала за допомогою своєї колекції дисків, а Тарас — перемикаючись на хвилю, на якій крутили милу його вухові рок-музику сімдесятих, а останнім часом — на третю хвилю радіо Словенії з класикою.
— Ти взагалі чуєш, що ти слухаєш? — питала його часом дружина, коли з колонок долинало щось геть нестравне.
— Я не слухаю, — відповідав Тарас, який на класичній музиці знався не більше, ніж вона.
Якось Аленка зробила припущення, що Тарас це робить для того, аби збити з пантелику супутників, — він же ж до кісток поліцейський і насолоджується, спостерігаючи за людьми, які не можуть збагнути, в яку шухлядку його помістити, бо їм заважає п’ятдесят четверта симфонія якогось Гінденбурга в бемолі, на якому він сам розумівся не більше за інших (крім, хіба що, якогось збоченця у товстих окулярах, який час від часу вигулькує з радіоархіву і, садистично усміхаючись, витирає пилюку з платівки по дорозі до студії).
— Найчастіше я слухаю класику, коли їду сам.
— Значить, намагаєшся збити з пантелику самого себе.
— Ага. І навіщо мені це?
Він слухав класику, бо під неї він міг думати, коли йому хотілося, або не думати, якщо не хотілося. Менш популярні й відомі класичні твори (за вердиктом Аленки, ніякі або гінден-бурзькі) якнайкраще підходили для того, щоб зосередитися. Він і справді не запам’ятовував майже нічого з прослуханого і не був бозна-яким знавцем класичної музики. Тарас знав найвідоміші шлягери (ще одне визначення від Аленки) — наприклад, «Арію на струні Соль» Баха, чи «Вальс номер два» Шостаковича, або щось із Вівальді, не обов’язково «Чотири пори року», — та під них він не міг думати. Тоді Тарас відволікався від роздумів і просто насолоджувався музикою, що траплялося вкрай рідко. Правду кажучи, поганої, невиразної, непридатної для слухання класичної музики було стільки ж, скільки й усякої іншої, тільки у ній не так докучали приспівами і словами. Принаймні від «ти, ти, ти, ти мій миленький, ти, ти, ти моє серденько» і подібного він був застрахований.
— Напевно, це вік, — Аленка спробувала вдатися до тяжкої артилерії. — Я не пригадую, щоб тебе чіпляла класика, коли ми познайомилися.