Звідки всі ці думки? Виріс рівень толерантності? Чи відтепер навіть біг не поможе? Його останній антибіотик перестає діяти?
Дурниці, мовив чоловік сам до себе, дай собі спокій, дай спокій Аленці. Що б там не сталося... це все дурниці. Лиши трупи там, де вони є.
Йому стало холодно, і він трасою спустився донизу.
Розділ 34
У номері не було нікого. На мить Тарас подумав, чи не розтягнутися на підлозі, але, торкнувшись ковроліну, вирішив, що йому затвердо, і пішов у душ. Він відчував приємну втому, приємну навіть від думки, що на сьогодні всі обов’язки позаду. Всі. Що на нього чекають посиденьки з людьми, які йому симпатичні. Він зателефонував Цвілакові й дізнався, що вони з Тіною у готельному буфеті.
— Ну що, ми набігалися? — запитав Цвілак.
— Набігалися.
— Мушу зізнатися, що я тобою захоплююся, Тарасе.
Тарас стенув плечима.
— Захоплення — це найчастіша реакція, яку я викликаю.
Тіна засміялась, і Цвілак подивився на неї спідлоба.
— Колега, очевидно, теж. Вона розпитувала про тебе, але я не міг їй особливо допомогти.
Дівчина почервоніла.
— А що тебе цікавить?
— Та я просто... — затнулася вона і втупила погляд у стіл.
— Ну, гарно вам посидіти, — сказав Цвілак, встаючи з-за столу. — А я йду насолодитися самотністю нашого номера.
— Ти не випʼєш з нами?
Цвілак заперечно похитав головою.
— Я вже випив, і якщо випʼю ще, з мене завтра нічого не буде. Я вже достатньо старий, щоб знати, коли треба зупинитися. На жаль. І, до слова, я хроплю. Тож розбудіть мене, будь ласка, коли підніметесь, і я спробую зайняти таку позу, щоб заважати поменше.
Цвілак кивнув офіціантові і показав рукою на Тараса, мовляв — він заплатить.
— У вас є безалкогольне пиво?
Офіціант похитав головою:
— Є легке.
Тарас замовив сандвіч, кока-колу і склянку води. Офіціант глянув на Тіну і порожнє кавове горнятко перед нею.
— Будете ще щось?
Тіна подивилася на своє горнятко, а тоді на Тараса, який теж подивився на її горнятко. Дівчина всміхнулася; в неї була цікава посмішка: через ледь виступаючі ікла вона нагадувала милу вампірку. У нього в дитинстві була кішка, яка мала такі довгі ікла, що вони стирчали назовні навіть тоді, коли писок був стулений. У Тіни — ні.
— А я б зараз випила пива.
Офіціант пішов до барної стійки, а Тарас секунду-дві проводжав його поглядом. Скільки ж часу минуло від його останнього пива... Чи він зможе пригадати смак?
— Нічого, якщо я випʼю пива? — запитала вона, ніби учениця.
— Гастроезофагеальний рефлюкс.
— Га?
— У мене синдром подразненого кишківника, я реагую на алкоголь.
— Що?
— Мене зазвичай усі про це питають. Тому я не пʼю.
Трьома реченнями він їй усе розповів. Він зарахував дівчині плюс — за те, що вона не ставила зайвих запитань і навіть не пробувала звичного «а звідки ти знаєш, що воно не минуло, ти ж так довго вже не пив...». Він просто знає, і все.
— Ти не проти, якщо я питиму? — запитала вона.
— Ні, я звик.
Вона засміялася.
— Я мала на увазі також те, що ти — мій шеф.
— Я не знаю, чи ти отримаєш добові за сьогодні, тому формально ти навіть не на роботі.
Обоє розсміялися.
Офіціант приніс сандвіч, кока-колу й пиво і, звичайно, забув про воду. Це був один із тих закладів, які в імʼя загадкової вишуканості подавали пиво лише в маленьких пляшечках. Коли Тарас іще пив, його це страшенно дратувало. А тепер перед ним стояла пляшечка темної підсолодженої води з кофеїном — його клітини прагли і цукру, і кофеїну, тож хай їм буде. Тіна налила пиво в склянку і відпила ковток. Тарас уже натренувався не думати про це, але час від часу йому не вдавалося стримати бажання. І тепер, наприклад, він заздрив Тіні через це пиво. Він узявся за сандвіч.