— А я... я буду каву, — попросив Тарас.
— Кава тобі не шкодить? — запитала співрозмовниця.
— Ні, але я й не пʼю багато кави. Дві на день.
Тарас зачекав, коли офіціант принесе його третю каву цього дня. Дівчина терпляче стежила за тим, як подали замовлення і як Тарас переставив горнятко з підставки на стіл.
— Я не про це питала, Тарасе, але гаразд... Отож?
— Бо злочинці зазвичай тупі як валянок. У серіалах, які ти дивилася, справу розслідують слідчі, звихнені на психології. І в книжках також. А це неправда. Нема геніальних злочинців, це здебільшого звичайні кретини... Ти знаєш, як ми знаходимо більшість грабіжників?
Дівчина стенула плечима.
— Зазвичай ми знаходимо грабіжника, бо він на місці злочину забуває плоскогубці чи лом, забуває інструмент, який використовував для злому. Завжди або майже завжди. Або під час грабунку запалює цигарку і залишає її там. Якщо я втрачу роботу, я подамся в кримінал, збиратиму недопалки і залишатиму їх на місцях пограбувань. А ще буває, вони п’ють пляшку пива і лишають її там.
Якби він у цей момент пив пиво, це могло б стати виправданням.
— Ти гарна жінка, — мовив Тарас. — І мушу визнати, хоча й не радо, що Дрварич раз у житті виявився правим.
— Я пʼю пиво не для того, щоб з тобою переспати, Тарасе.
— А навіщо?
— Бо мені подобається смак.
Вони розсміялись, а Тарас намагався розібратися в своїх почуттях — її відповідь викликала жаль чи полегшення?
— Проблеми виникають тоді, коли в діях не бачиш логіки, коли не знаєш, навіщо хтось щось зробив. Випадковий злочинець, який не вчинив жодного правопорушення, а тоді раптом із ним щось сталося. Такі стають проблемою. Хоча рано чи пізно він сам проговориться.
Задзвонив Тінин телефон, вона понишпорила в кишені, витягнула його, подивилася на вхідний номер і вимкнула.
— Не піднімеш?
Вона похитала головою.
— Я пригадую одного типа, який підробив вісімсот пʼятдесят чеків, і ми намагалися примусити його щось написати, щоб порівняти почерк, а він відмовлявся. Поки Пенца дещо не придумав. Він показав типу якийсь текст: «Це ти написав!» — «Ні, не я». — «Як не ти?» — «Не я». — «Напишеш для порівняння?» — «Напишу». І він написав. Був у нас також інспектор, котрий ходив на допити з лупою, яку наставляв на допитуваного: «Я бачу твої думки, зізнавайся». І віриш чи ні, але були такі, що зізнавалися.
Тіна реготала, і Тарас теж розсміявся.
— Одне слово, не чекай чогось грандіозного. Я вже двадцять років у поліції, і я не знаю, чи за всі роки назбиралось би матеріалу на два фільми, які б надавалися до перегляду. Ця справа може виявитися найцікавішою у твоїй карʼєрі.
Дівчина піднесла склянку і відпила ковток, не відводячи погляду від співрозмовника. Є жінки, подумав він, що пʼють пиво як чоловіки, а є такі, що пʼють його, наче це рицинова олія. Тіна не належала ні до перших, ні до других. Симпатично — ось слово, яке спало йому на гадку.
— Ти не з Любляни, Тарасе, правда?
Він похитав головою.
— Ні.
— Тобі нудно зі мною?
Він знову похитав головою.
— Марибор... точніше, околиці. А потім я приїхав у Любляну в школу кадетів, бо в нас не було грошей на інший заклад, а кадетська була державна. Так я потрапив у поліцію. Потім я якийсь час працював у відділенні в Мостах, тоді в Інституті внутрішніх справ, де вчився на курсах і позбувся уніформи... І це все.
Дівчина дивилася на нього, ніби сподівалась на продовження, ніби хотіла ще щось запитати, але не знала, чи можна.
— А Тарас — це твоє справжнє імʼя? Тарас Бірса?
— Бо що?
— Бо Тарас — рідкісне імʼя, а Бірса — це ж прізвище, поширене в Приморʼї, а не в Штирії.
Він кілька секунд помовчав, підніс горнятко і задивився всередину, ніби хотів розшифрувати знаки на гущі.
— Це моє єдине імʼя, — сказав він нарешті.
Дівчина кивнула головою.
— А ти?
— Я? Ну, моя історія справді дуже нудна... Я з Любляни, тато — вчитель словенської, мама — бібліотекарка. Гімназія, психологія, компʼютерні технології. І це все. Тобі смішно... ти смієшся?
— Вибач, я не стримався.
— Ні, ні... Може, я погоджуся з тобою. Що саме тебе розсмішило?
— Оте останнє, якщо чесно, — зізнався Тарас.
— Бо що?
— Бо якщо говорити про комп’ютерні технології... Компʼютер — це робочий інструмент, трактор. Людині він потрібен, але я не знаю, чому ним усі так захоплюються. Ти ж не поїдеш на тракторі у місто, його завдання — орати землю.
— Ні, це не зовсім так. Компʼютерні технології — новий світ, цілий новий світ, у якому люди фактично проводять щораз більше часу. Те віртуальне, про яке ми постійно говоримо, більше не є віртуальним.