Чи він хоча б цікавий? Цікавий, як Нікі Лауда, який в одному документальному фільмі заявив, що опіки зробили його обличчя характерним. Якщо він правильно зрозумів, бо документалка була німецькою мовою. Чи можна відділити обличчя від характеру, особистості? Посудину і вміст? Очевидно, так, раз на двадцять років молодша вродлива жінка відкинула перед ним покривало.
Кутики вуст знову піднімалися вгору. Ну й нехай, сказав він собі, ти ж заслужив, Тарзане.
З кімнати долинуло шарудіння, тож він швидко став під душ і відкрутив кран. Перш ніж помив руки з милом, понюхав пальці на правій руці й зітхнув.
Стукіт у двері ванної.
— Так? — запитав він.
— Тарасе, мені треба в туалет.
— Хвилинку.
Він швидко змив шампунь, вийшов з душової, витерся, натягнув штани й футболку і залишив ванну Цвілакові, який переминався з ноги на ногу перед дверима.
Мимоволі слухаючи дзюркотіння у ванні, він заглянув у Тінин номер. Тарас відчував непереборне бажання побачити її хоча б іще раз голою. Коли вона прокинеться, їй стане соромно за попередню ніч, а коли вона за якусь годину побачить і його, вони дивитимуться одне повз іншого, а через два дні поговорять і домовляться, що це було вперше і востаннє.
Йому не пощастило. Вона була накрита ковдрою по вуха, обернена в інший бік, і все вказувало на те, що дівчина міцно спить.
— Тіна ще спить? — запитав Цвілак, сумно переводячи погляд зі своєї тарілки на столі з їжею, ніби не в змозі вирішити, йти по добавку чи ні.
Тарас стенув плечима.
— Ви вчора ще довго сиділи?
— Та ні, з годинку...
Тарас побачив її у дверях в їдальню. Дівчина шукала їх поглядом і, зустрівшись із ним очима, всміхнулась і помахала рукою, а потім пішла до столиків з їжею.
— Ось вона, — мовив Тарас, показуючи її Цвілакові.
Усміхаючись, підійшла з підносом, на якому була мисочка з мюслями і склянка апельсинового соку.
— Вегетаріанка? — запитав Цвілак?
— Ні, а що?
Вона поводилась абсолютно невимушено, і Тарас знову засумнівався у своєму таланті бачити людей наскрізь. Вона не ховала очей, не поводилася так, наче чимось завинила, і, попри його очікування, не виправдовувалася тим, що випила забагато пива.
— Добре спали? — запитав Цвілак.
— Як немовля, — відповіла вона. — А ви?
— Так само, хоча трохи голосніше, та ви, мабуть, це чули.
Тіна ложкою зачерпнула кашу, і Цвілак спостерігав, як вона підносить її до рота.
— Чому ви вирішили, що я вегетаріанка?
— Він і мене про це питав, — втрутився Тарас.
— Мені здалося, що ви — той тип людей, які б могли бути вегетаріанцями, не більше, — сказав Цвілак. — Я міг би вас діставати питаннями про погоду, але це здалося оригінальнішим.
Усі засміялись, і, коли Цвілак скибкою хліба вибирав з тарілки залишки намазки, Тарас зазирнув Тіні в очі. Вона не відвела погляду. Його це потрясло, як, мабуть, потрясло би будь-якого випускника.
Коли вони прибули до озера, пірнальники — Ґоля і ще один чоловік, якого Тарас знав тільки зовні, — вже були біля човна й перевіряли спорядження. Ґолоб стояв збоку зі своєю командою, там був також Долес. Ранкова темрява поволі, ледь помітно витікала з ясної ночі у день — сірий, хмарний день. Довкола не було жодного кольору, якому не можна було приписати одного з відтінків сірого, якщо не брати до уваги червоного надувного човна і жовтих балонів зі стисненим повітрям. Стояла тиша — і тут, і далі. Бракує птахів, подумав Тарас, узимку немає птахів, і коли вже зібрався сказати це вголос, звідкись долинуло каркання самотньої ворони. Інспектор забув подивитися прогноз погоди, отож лише сподівався, що не буде сильних опадів. Ще тільки цього бракувало. Хоча тим, хто занурюється на сорок метрів під воду, це й так байдуже.
Долес підійшов до нього, тупцяючи ногами.
— Що ви про все це думаєте? — запитав він, показуючи рукою на озеро.
Тарас стенув плечима.
— Не маю жодного поняття.
— Коли ми спіймали... тобто закінчили з Вербичем, я думав, що ми на коні. А тепер я не знаю, що в нас, — він несміливо усміхнувся. — Ви не уявляєте, як вони топчуться у мене за спиною. Іноді мені здається, що в них щось негаразд із головою, бо вони почали мене звинувачувати через кожен новий труп.