Не чіпляла, і цілком імовірно, що це вік.
Аленка завагалася між Наталі Мерчант і Шакірою, тоді вставила в дисковод Шакіру, якийсь древній диск, коли та співала ще іспанською і ще не була з Мессі чи з ким там.
Сніг далі падав, але вже не такий густий, тож через бічне скло вона могла бачити, що діється довкола. Приблизно п’ятнадцять хвилин тому Тарас зник із пагорба, спустившись із дороги до кущів і дерев при річці, туди, де блимало світло начебто двох ліхтариків. Потім світло одного з них розвернулося до дороги, піднялося до автомобіля, і поліцейський — тепер вона добре розгледіла, що це був поліцейський, — відчинивши дверцята з боку водія, сів у автівку. Через десять хвилин підійшов колега і якийсь час перемовлявся з тим, що сидів усередині, а тоді підійшов до багажника, відчинив його, взяв звідти щось і зник у кущах. «Ми тут надовго», — подумала жінка.
Тарас наблизився до поліцейської машини, відчинив дверцята і сів на вільне сидіння біля водія. Розповів про судмедексперта, криміналіста і слідчого, які зараз зайняті, тому треба буде почекати, і запитав, чи вони знають, що робити далі.
— Так, — відповів поліцейський, але його «так» прозвучало геть непереконливо.
— Поговоріть із дівчиною і складіть акт, — продовжував Тарас, ніби не почувши, — тоді нехай хтось із вас відвезе її додому... Ви живете десь поруч?
— В котеджах у Рибчевому Лазі. Я приїхала з компанією на Новий рік.
— Натягніть огороджувальні стрічки, хоча в таку погоду це й так нічого не дасть, але зробіть це. А далі охороняйте по черзі тіло. Ви ж не хочете, щоб його потягнули лисиці?
— Ми поїдемо в Єсениці?
— Ні, — сказав Тарас, — буде не патанатомічний, а судово-медичний... огляд. — Тарас уникнув слова «розтин» і подумав, яка каша завариться у відділі судової медицини, як усе закрутиться довкола обезголовленого трупа. Цвілак нарешті отримає на столі те, чим востаннє перед виходом на пенсію зможе пожахати студентів.
— Бледський перевал далі перекритий?
Поліцейський стенув раменами.
— Коли ми виходили на зв’язок востаннє, був перекритий, диспетчерська сказала, що надовго. Там нібито автобус завалився на бік, а ожеледиця така пекельна, що його неможливо підняти.
Тарас відчинив дверцята, попрощався з дівчиною, завмер на мить, окинув поглядом свою машину, яка вже встигла вкритися кількасантиметровою білою пеленою, подивився на небо, кліпнув, коли в очі потрапили сніжинки, і, замість того, щоб рушити до автівки, знову сів у кабіну.
— Знаєш що? Давай краще я з нею поговорю, а ти скоч-но до мого авта і натягни на колеса ланцюги, добре?
Тарас був упевнений, що поліцейський не протестуватиме, навіть якби й хотів.
— Я сам відвезу нашого свідка додому, — сказав Тарас, закінчивши опитування і віддавши протокол поліцейському, який уже натягнув ланцюги і повернувся в машину. — У будь-якому разі я мушу повертатися в Уканц.
Тарас представив дівчину Аленці, тоді обережно розвернув машину, стежачи, щоб колесом не з’їхати з дороги.
— Плани помінялися, — повідомив він Аленці. — Форс-мажор.
— Що сталося? — запитала Аленка.
— Панночка знайшла у воді труп.
— Труп?
Аленка обернулась до дівчини, яка сиділа ззаду.
— Джої... Пес його знайшов. Я спочатку подумала, що то манекен.
— Потопельник?
— Мабуть, — відповів Тарас.
Тримаючись вказівника, він повернув до котеджів, знайшов номер будинку і загальмував. Будиночок світився, звідти долинав веселий гамір. Дівчина вийшла з машини.
— Дякую, — сказала вона, вагаючись, чи прощатися і йти до дверей, чи вертатися в машину.
— Все гаразд?
Вона кивнула і, тримаючи песика на руках, рушила у бік будинку.
— От і з Новим роком, — сказав Тарас, знову сідаючи за кермо.
— Бідолашна дівчина. Не знаю, як би я зреагувала, коли була б на її місці.
— Ти ж лікарка. Нормально зреагувала б.
— Я педіатр, до мене приходять живими і вертаються від мене живими.
Вони їхали попри самісіньке озеро, і, коли дерева порідшали, перед ними відкрився безмежний водний простір. Тонка крижана шкірочка була вкрита снігом. Хтось, не знаючи, що там озеро, подумав би, що це безконечне, рівне-рівне поле. Малим Тарас з однолітками ходив на ковзани на одне зі штучних озер, виритих неподалік від його селища для висушування боліт під поля. Зазвичай на кризі лежав сніг, і лише один раз зима була зовсім безсніжною, тож вони ковзалися величезним дзеркалом, яке здавалося абсолютно чорним. І навіть у найлютіші морози лід здавався геть тонким. Так страшно було котитися на ковзанах по п’ятдесятиметровій гладіні, коли під ногами бачиш дно і чуєш «рип, рип, рип...», — звук, що його утворювали ковзани, час від часу переривав глухий тріск криги. Тоді, у дитинстві, він собі уявляв, що там, унизу, у темній глибочіні, плавають мертвяки. Та якщо вони все ж були там, то ніколи не випливали на поверхню так, як сьогодні з’явилося тіло з-під тієї білої невинної поверхні. У якому місці викинули у воду ту нещасну жертву? Коли? У той момент тіло ще не встигло замерзнути...