— Що ви маєте на увазі?
Патологоанатом стенув плечима і показав на Тараса.
— Він цікавий, — сказала Тіна після недовгого роздумування.
Цвілак підняв брови й зміряв обох колег поглядом.
— Він у добрій формі, еге ж? А ви знаєте, що йому скоро п’ятдесят?
Тіна почервоніла.
— Дякую, — обізвався Тарас. — Я якраз збирався показати їй паспорт, але вже не треба.
Він знає, подумав інспектор, він усе знає.
Вони чекали в готельному буфеті дві години, поки з’явився Ґолоб. По дорозі до них експерт замовив на барі каву і присів.
— І що? — запитав Тарас, бо Ґолоб, здається, не збирався нічого говорити.
— У нього в кишенях було каміння, річкова галька, вона тут усюди довкола озера. Мене ж цікавить, де човен, з якого він кинувся у воду.
— Кинувся?
— На тілі не видно жодних ушкоджень, окрім виколотого ока, жодних травм, які бувають при захисті, жодних слідів від мотузки чи чогось подібного. Звичайно, він міг спати, коли його кинули у воду, але це вже нам скаже колега Цвілак після розтину.
Цвілак кивнув головою.
— Наразі це більш-менш усе, — сказав Ґолоб і вдячно схопився за каву, яка щойно прибула до столу.
— І на це ми мали чекати дві години? — застогнав інспектор.
— Якщо ти висушиш озеро, ми можемо погуляти тут іще два дні, — відповів експерт.
Тарас махнув рукою і обернувся до Цвілака. Зрештою, наближалася година, коли нормальні люди виходять з роботи з думками про вихідні, на яких їх чекає недільний обід і програма телепередач. Невже Ґолоб не помітив, невже не розумів, що вже вечоріє і що вже п’ятниця?
— Коли чекати деталей?
— Це спішно?
Тарас кивнув. Цвілак глянув на слідчого суддю, тоді знову на Тараса.
— В понеділок уранці буде запізно?
Тарас іще раз кивнув.
— Ну, тоді сьогодні ввечері, якщо я отримаю все відразу. Я зателефоную, коли все буде готово, і повідомлю. Гаразд?
— Гаразд, — відповіли Тарас і слідчий суддя.
Цвілак сидів на пасажирському сидінні, а Тіна ззаду. Тарас налаштував «Хвилю 202» і слухав трансляцію змагань зі стрибків на лижах. Цвілак намагався розмовляти з Тіною, яка не дуже стежила за його запитаннями, тому він мусив їх повторювати. «Він що, не знає, коли варто припинити?» — подумав Тарас.
— Ви знаєте, що мене вражає? — обізвалася Тіна зненацька, коли вже здавалося, що навіть Цвілакові обридли розмови і він просто дивився на дорогу перед собою. — Це відмінність між серіалами і реальним життям. У нас з’явився новий труп, і Тарас, який, очевидно, знав, чиє це буде тіло, і навіть чекав, коли воно з’явиться, жодного разу не обмовився про те, щó це означає для нашого розслідування, як цей труп пов’язаний із мертвою дівчиною... і ви його теж нічого не питали.
Тарас і Цвілак перезирнулися.
— І що він мав сказати? — запитав Цвілак.
Тарас подивився на дівчину в дзеркало. Вона видавалася втомленою і роздратованою.
— Бо я мушу все це обдумати, — він показав рукою на своє чоло. — Сірі клітинки і так далі...
Коли вони виїхали на автошлях, Цвілак уже спав. Тарас крадькома глянув у дзеркало і зустрівся з її очима. Вона дивилася так серйозно, що він не міг стриматися. Простягнув праву руку і просунув поміж двох сидінь до її коліна. Тіна забрала ногу. Він іще раз спробував, і Тіна знову не піддалася. Знову — і цього разу вона вже не уникала доторку. Тарас погладив дівчину по коліну, по стегну, тоді вона поклала свою руку на його, і так вони проїхали кілька наступних кілометрів до пункту оплати на автомагістралі, де Тарас мусив скинути швидкість і взятися за перемикач.
Розділ 37
Коли Тарас приїхав до Інституту, всі вже були там. Поліцейсько-судмедекспертний-судовий пролетаріат уже підпирав стіни коридору між холодильною та секційною і розмовляв ні про що, поклавшись на долю.
— Доброго ранку, Тарасе, — привітався Цвілак. — Ми вже перевдягнулись і все таке?
— І наїлися, і все решта, — відповів Тарас. — Ґолоб уже закінчив?
— Годину тому. Він сказав, що набере тебе, коли буде щось знати. Ходімо?
Тіни не було — дівчина запитала, чи треба їй приходити, і Тарас відповів, що ні.
— Не обов’язково, щоб твій перший розтин був саме цей.
— Вдягнеш маску? — запитав Цвілак у Тараса, і той ствердно кивнув.
— Я думаю, маски тут необхідні всім, хіба ні?
Він роздав маски, які вдягаються під час розтину: такі маски з внутрішнього боку покриті якось желатиновою речовиною, яка не має пропускати запахів, та все ж програє у битві з чадом, який стоїть у секційній. На щастя, слизова носа за кілька хвилин призвичаюється і до такого, тому людина перестає відчувати постійний сморід.