— Судячи з крові, яка набралася під черепом, досить довго.
— Тобто хтось міг його застрелити на березі, покласти у човен, відвезти на озеро і там кинути у воду? В тому місці, де ми його знайшли, він не міг упасти з берега, особливо з камінням у кишенях.
— Я ж кажу, так могло бути. Звичайно, його хтось міг посадити у човен. Година-півтори, можливо, — я б стільки дав.
— Він би помер, якби не втопився?
— А ти знаєш багатьох людей, які прогулюються з кулею в голові? — ущипнув Цвілак і допив віскі.
— Знаєш, непогане, — сказав патологоанатом, наливаючи ще один келишок. — Я дивуюся тобі, Тарасе, як ти можеш жити таким аскетичним, раціональним життям.
Тарас усміхнувся. Цвілак не спав тієї ночі в готелі, коли вони з Тіною так гарно проводили час разом.
Упершись руками в край столу, він піднявся, щоб вчасно втекти.
— Тарасе, ти розумієш, що робиш?
Цвілак подивився на нього так, як батько дивиться на сина, котрий вплутався у щось небезпечне. Принаймні таким уявляв собі Тарас батька.
— Ти не спав, правда ж?
— Бо та мала гарнесенька, як шайтан. Не вір, що в тебе імунітет лише тому, що ти на тридцять років старший.
— Двадцять, — поправив Тарас.
— Скільки б не було, — прошепотів Цвілак. — Ще дві такі ночі, і ти на колінах благатимеш її, щоб вона була з тобою.
Тарас усміхнувся, глянувши на сивого чоловіка. Він його любив так, як, мабуть, син любить батька.
— Це був тільки секс. Один раз не рахується, а це більше не повториться.
— Ага, ну, так...
— Я нічого не ініціював. Як би ти вчинив на моєму місці? Ти б відмовився?
Цвілак похитав головою.
— Та не поведусь я на таке. Я не буду на твоєму місці, тож не відповідатиму на такі запитання. Мені шістдесят, і, на відміну від тебе, я визнаю свій вік. Бо тільки це правильно і порядно.
Тарас поплескав його по спині.
— Ну, от бачиш. І мені невдовзі стільки стукне, може, це був мій останній шанс. Ти можеш мені щось закинути? До того ж, це ти мене надоумив.
— Я тебе що? — аж підстрибнув Цвілак.
— Ти своїми розмовами про те, що ніхто не може прожити життя без тих чи інших... захоплень, навів мене на роздуми.
Цвілак спрямував на нього довгий погляд і допив склянку.
— Усе, що я тоді сказав, це те — що життя пекельно тяжке, якщо іноді не робити тих чи інших дурниць. Але я не мав на увазі нічого такого. Ну, і якщо тобі вже забаглося розваг, чому ти не обрав якусь зневірену в житті сорокарічну домогосподарку з двома дорослими дітьми? Це було б сяк-так допустимо, а так... Тарасе... — махав пальцем Цвілак, — так не робиться, це негарно ні стосовно неї, ані Аленки. Якщо ти думаєш, що викрутишся без проблем і з приємними спогадами, просто поставивши галочку у своєму списку зваблених, то помиляєшся. Запам’ятай собі. Ти не перший, хто так вступив у лайно.
Тарас покірливо сидів на своєму стільці і не заперечував, а гнів Цвілака минав. Він налив іще півкелишка і понюхав напій.
— Що-що, а сморід воно проганяє.
Патологоанатом перехилив скляночку і якось нерішуче поставив пляшку у шухляду.
— Додому чи як?
— Ти ж до смерті боїшся пенсії, хіба не правда?
Цвілак кивнув.
— Дідько забирай, так. Але не через те, що не знаю, куди себе подіти. Я щось придумаю. Та я знаю, що, накивавши п’ятами з секційної, я туди загляну ще раз, і тоді Кисовець буде нишпорити в моїх кишках. Тільки уяви того дилетанта! Щоразу, коли я зачиняю кабінет, думаю про це. Якщо я піду зараз, то наступного разу я лежатиму на столі, а він стоятиме наді мною, розставивши свої гострі пазурища.
Розділ 38
Тарас наскільки міг коротко доклав Дрваричеві про новий труп у Бохині.
— Як це стосується нашої справи?
— Не знаю, — відповів інспектор. — Ми шукаємо зв’язок між Хлебом і дівчиною, а тепер додамо ще цього Лапа.
Телефон якийсь час німував.
— Гаразд... — озвався врешті директор. Мабуть, Дрварича щось мучило.
— Ще щось? — запитав Тарас.
— Увечері ти мусиш піти на телебачення. Будь там за п’ятнадцять десята.
— А чому я? Хіба це не в твоїй компетенції?
Або Крістановій, подумав Тарас. Як так сталося, що жоден із тих позерів не вхопився за можливість?
— Вони просять тебе.
— А відколи телебачення вибирає, кому з поліції прийти до них?
Знову мовчання, а тоді:
— Рішення не моє, якщо тобі від цього легше.
— Ага, — відповів Тарас, — і який міністр цього разу?
— Наш, внутрішніх справ.
Тарас засміявся. Міністр, ну, так.
— Ну, якщо треба, то треба.
Він попрощався. Була дев’ята година, а це означало, що в нього обмаль часу, щоб заскочити під душ, почистити зуби і перевдягнутися. Він був стомлений як пес.