Отож він пройшов повз охоронця, який, помітивши інспектора останньої миті, в спину гукнув, що про нього питав Дрварич, минув довгий коридор, зітхнув, підійшовши до дверей кабінету, і з відчуттям трепету, жалю і сподівання водночас відчинив двері. Ніде нікого, приміщення було порожнім. Підійшовши до свого столу, Тарас помітив записку, написану Тіною. Це не був почерк ані Брайца, ні Остерця, тож мусив бути її.
«Ми в Крістана на Штефановій вулиці. Я тобі телефонувала, але ти був поза зоною».
Тарас витягнув телефон з кишені і ввімкнув звичайний режим, випорпав з гаманця сорок центів, пішов до автомата по каву, кинув монети, вибрав еспресо-лунго і почекав, поки склянка наповниться. Без кави він нікуди не піде.
До Штефанової вулиці було десять хвилин повільної ходи, і по дорозі він висьорбав свою каву. Ранок був ясним і свіжим, а вдалині, вийшовши на Дунайську вулицю, чоловік побачив сніг у Камникових Альпах. Чи небезпека снігових лавин уже знизилася до другого ступеню?
Він увійшов у будівлю, яку затьмарював вищий хмародер «Неботичник», помахав охоронцеві посвідченням, той кинув байдужий погляд на документ і кивнув. Тарас продовжував свій шлях сходами на четвертий поверх до кабінету з табличкою «Генеральний директор маг. Андрей Крістан». Інспектор постукав, привітався з секретаркою, яка йому всміхнулась і зробила знак іти далі. Перехопивши Тараса на півдорозі до наступних дверей, секретарка все ж провела його, постукала.
— Прийшов Тарас Бірса...
Герой поліції нашого часу сидів на краю великого чорного столу, біля нього ліворуч розташувався Дрварич, а праворуч — троє Тарасових колег. Коли він увійшов, хтось, хто перед тим говорив (інспекторові здалося, що це був Брайц), замовк і всі якось збентежено чекали, поки Тарас візьме крісло для себе і сяде поруч з Остерцем. Він не дивився на Тіну, хоча відчував її погляд, поки входив і вітався — наскільки міг безтурботно.
— Буде краще, якщо ми повторимо, — мовив Крістан, здивувавши Тараса, — той уже мав готову відповідь, яка, здавалося, була непотрібною.
— Цілий день у Бохині, а ввечері в ІСМ... — збирався сказати інспектор, і коли він подумав про це, йому стало соромно, що навіть через тридцять років роботи в нього й далі спрацьовує цей прислужницький рефлекс. З якого дива доповідати Крістану й Дрваричу, як він провів п’ятнадцять ранкових хвилин?
— Тарасе... — почав Дрварич, а Крістан поруч, як завжди, мовчав, наче спостерігаючи, наскільки влучно Дрваричеві вдасться донести його думки підлеглим, — я не знаю, як почати, щоб ви мене правильно зрозуміли. Нам би не хотілося, щоб справа, яка вже прояснилася, знов ускладнилася.
Ну, так, кинули його левам на розтерзання, а тепер їх гризе нечисте сумління. І ні, вони не відберуть у нього розслідування.
Дрварич подивився на Тараса і перевів погляд на Крістана, який сидів нерухомо, та Дрварич, очевидно, розібрав якийсь невидимий кивок головою.
— Справа складна з самого початку, — мовив Тарас. — І я не розумію, хто це ми і яка справа прояснилася?
Крістан і Дрварич перезирнулися, цього разу вже помітно.
— Ми — це ми всі, — відповів Дрварич. — А що прояснилося? Ясно, хто вбивця в нашій історії.
— В якій історії?
Крістан відкашлявся, і п’ятірка в кабінеті розвернулася до нього.
— Не будемо про це... А тепер, Дрваричу, скажи те, що збирався.
— Ми отримали виписку дзвінків Вербича... — сказав Дрварич і знову замовк, дивлячись на Тараса.
— І що? — запитав інспектор?
— Брайце, розкажеш ти? — Дрварич обернувся до Брайца, і той кивнув головою.
— Ну, ми отримали виписку дзвінків, і є дві речі. Перше — це те, що його не було в Бохині в грудні і його взагалі там ніколи не було. Ніколи.
— Що не є беззаперечним доказом того, що його там не було, а лише того, що там не було його телефону, та все ж... — без будь-якої потреби пояснював Дрварич.
— А в нього був телефон при собі, коли він убив Хлеба? — запитав Тарас.
— Так, — відповів Брайц. — І ще одне — він телефонував комусь перед Різдвом, 23 грудня, комусь у Бохинь.
— І той хтось — не Хлеб?
— Звідки тобі відомо? — здивувався Дрварич. — А знаєш, кому він дзвонив?
— Ну, якщо він телефонував у Бохинь і справа може ускладнитися, — говорив Тарас насмішкувато, — то він міг телефонувати лише панові Міхеличу.
Від нього не сховалося те, як Дрварич і Крістан ледь помітно перезирнулися.
— А що це означає, розкажете ви.
Ще один коротесенький зоровий контакт, і знову почав Дрварич.