«Вони наче телепати», — подумав Тарас.
— Міхелич наскаржився на тебе, ти про це не знаєш, правда ж?
Тарас стенув плечима.
— Коли ми востаннє розмовляли, він, здається, був у гарному гуморі. Подарував мені торбинку глюкозамінів.
— Він телефонував у Головне управління, — нарешті озвався Крістан. — Він погрожував, що — цитую — «все тут рознесу, якщо ви того … інспектора не заберете з-перед очей». Припустімо, що він висловився так. Я пообіцяв, що він більше про нього, тобто про тебе, не почує.
— Ха, ну так, — сказав Тарас і пирхнув. — І чому він цього не сказав тоді, і ми обидва уникнули б радості зустрічі?
— Тарасе, дещо ти мусиш таки усвідомити. — Крістанів голос тепер змінився, став офіційним і на кілька тонів вищим.
— Що я мушу усвідомити? — запитав інспектор, очевидно ігноруючи відстань, яку намагався встановити директор.
— Існує те, що ми називаємо «суспільним інтересом», і ще те, що у поліції називається«ієрархія».
Його обличчя набрало загрозливого виразу, сірі очі вп’ялися в Тараса, який на мить затерп, але, покрутившись трохи на кріслі, всміхнувся.
— А також те, — через кілька секунд тягучої тиші обізвався Тарас, — що ми називаємо «Законом про обов’язки та повноваження поліції», який гарантує працівникові захист у тому разі, коли начальник схиляє його до дій, які суперечать положенням цього закону. Я чомусь переконаний, що, відповідно до цього закону, після таких дзвінків я мав би навідатися до Міхелича або навіть викликати його на інформативну бесіду, і якщо він відмовиться...
— Ми вже це зробили, — обірвав його Крістан.
— Що зробили?
— Ти про все дізнаєшся, але перед тим іще трохи про закони, права і так далі. Тарасе, якщо я тебе завтра звільню й натякну твоїм друзякам з радіотелебачення Словенії, що я мусив тебе звільнити, бо працювати з тобою стало неможливо, як думаєш, скільки з них за тебе заступиться?
Крістан дивився так, ніби справді чекав на відповідь. Звичайно, не чекав, і Тарас навіть не збирався відповідати.
— Жоден. Тому не випендрюйся тут і слухай. Ми всі в одному човні. Отож вчора ми з Дрваричем поїхали в Словенські Кониці... так, не тільки ти працюєш у неділю... і провели найприємніше опитування в історії словенської поліції. Саме в цей момент секретарка передруковує відповідь, і до дванадцятої години вона буде в тебе на столі. Ми можемо так домовитися?
Тарас якусь секунду розглядав патрона, нахабно дивлячись йому в очі. Крістан не ворухнувся, і Тарас мусив визнати, що він добре тримається, а Тарас же щойно йому пригрозив.
— І в протоколі нашої розмови буде написано, що він розмовляв з Вербичем, Вербич сам йому телефонував і намагався переконати, нібито винахід якихось ліків — його заслуга. Але ти ж про це все знаєш?
Тарас не відповів.
— Ми перевірили. Справді, телефонував лише Вербич.
— Навіщо мені... — почав Тарас і відразу виправився. — Навіщо моїй групі цим займатися?
Крістан усміхнувся — мовляв, невже не зрозуміло?
— Бо ми подумали і продовжуємо думати, що це — найкраще для нашої справи. І якщо нам доведеться змінювати думку, то чорт тебе забирай, Тарасе.
Браво, похвала, і ще й підкріплена лайкою. Крістан вислухав би немало нотацій удома, якби його внучка раптом залишилася без лікарки.
— Мене ось що цікавить, — продовжував Тарас, ігноруючи приятельський тон, яким заговорив Крістан. — За ці чотирнадцять днів я мав відчуття, що лише нам трьом, прошу пробачення, чотирьом, — він усміхнувся до Тіни вперше, відколи зайшов у кабінет; вона здавалася розгубленою, — отож тільки нам важливо дізнатися, хто вбив нашу дівчину.
— Тарасе, як ти смієш щось таке... — обізвався Дрварич, але Крістан його зупинив.
— Ти ж не думаєш, що поліція і Міхелич змовилися? Ти ж не думаєш, що це він її убив чи наказав убити?
— А чому він не міг убити чи наказати вбити?
— Тому, — відповів Крістан, розтягуючи те «тому», — що він займається мільярдним бізнесом, який може витягнути цю державу з лайна і забезпечити зарплату таким, як ми. Не у всіх є багаті дружини, як у тебе, щоб не звертати на таке уваги.
— Вибач, — сказав він за кілька секунд. — Мене занесло.
Тарас підвівся й попрямував до дверей.
— Тарасе, дідько, — майнув за ним Дрварич, а Тарас усміхнувся. Та лайка була нарешті чимось щирим, що злетіло Дрваричу з вуст.
— Я дочекаюся протоколу, гаразд? І допишіть список недоторканих, аби я не гаяв на них часу.
Інспектор зачинив двері за собою й глибоко вдихнув. Багата дружина... А ті двадцять років, коли вона не була багатою, не рахуються?
До кабінету, де він всівся за своїм комп’ютером, щоб прочитати новини, його група повернулася хвилин за п’ять. Кожен мовчки сів за свій стіл. Минуло ще кілька хвилин, поки першим не озвався Брайц.