— Чому ти думаєш, що Міхелич не стоїть за вбивствами?
— Бо хіба ти інакше дозволив би, щоб Крістан відрізав тебе від нього?
Тарас усміхнувся, і йому здалося, що Тіна почервоніла. Приїхали, подумав він. І гарна, і розумна, і наївна.
— Мені приємно, що ти так думаєш про мене...
Дівчина ще більше почервоніла і зніяковіло втупилась у свою каву. І що більше вона бентежилася, тим менше Тарасові хотілося вже сьогодні з нею поговорити.
— І так, не вірю.
— Бо? — запитала вона, розглядаючи горнятко, і Тарас задумався, чи відчули Брайц і Остерць, що вони розмовляють не лише про справу.
Інспектор крадькома глянув на них. Брайц, якому, очевидно, нічого не було зрозуміло і перед яким за останні п’ятнадцять років не роздягнулася жодна жінка, тим більше молода, підняв руки над столом, показуючи долоні.
— Навіщо старому це треба?
Тарас подивився на Остерця. Той теж швидше розплутає дітовбивство тридцятирічної давності, аніж до нього дійде, що його шеф переспав з асистенткою. Він випростався на кріслі і тримав перед собою свій чай. Після десяти хвилин перебування в кафе він готувався зробити свій перший ковток.
— Тобто, чи він винен?
Тарас кивнув головою. Остерць роздумував п’ять-десять секунд, не випускаючи з рук горнятко.
— Я думаю, ні.
Тарас подивився на трьох колег, ніби чекаючи, що хтось із них іще щось скаже. Видно, ніхто.
— Я не вірю.
Тіна чекала на продовження, на пояснення, але Тарас, очевидно, не збирався більше нічого говорити.
— Ти не віриш? Але ж він єдиний, хто мав контакт з усіма фігурантами.
Троє чоловіків за столом перезирнулися, Тарас усміхнувся.
— Тіно, ти думаєш, ти де? Поліція мало чим відрізняється від армії. Генерал наказує — солдат стрибає. Так і тут. Генерал сказав, що він поговорив з іншим генералом — це Міхелич у своїй сфері, — і солдат, тобто я, трохи погарячкує, і все. Але хіба те, що Міхелич ідіот, робить його вбивцею? Я так не думаю. Я не думаю, що він відрізав голову нашій дівчині.
— А хто тоді? Зідар?
Тарас поставив порожнє горнятко на стіл, узяв тістечко в целофановій обгортці і поклав його назад на тарілочку.
— Зідар міг послати Лапа розібратися з нею, але, наскільки нам відомо, Лап — дрібний дилер, а не найманий убивця. І хто тоді вбив його?
Тарас іще раз подивився на колег.
— Не знаю, але це зараз навіть не важливо... Ви двоє, закінчуйте в Старій Фужині і в Єсеницях, і ми побачимо, чи нас це кудись приведе. Я беру на себе зустріч із Зідаром.
— А я? Я їду з тобою?
Тарас похитав головою.
— Ні, ти зробиш дещо інше. Подзвони в газету «Дело» і попроси їх зібрати всі матеріали, які вони мають про Зідара. Нехай надішлють на твою скриньку, а якщо в них є щось давніше, піди в редакцію і переглянь.
Тіна запитально подивилася на шефа.
— Матеріали за приблизно останні десять років у них оцифровані, а раніші існують лише на папері. Та я не думаю, що вони в той час писали щось про Зідара.
Тіна вислухала розпорядження і навіть якщо й була розчарована, то цього не показала. Йому не хотілося, щоб вона була поруч. Вже й так усе було складно.
— І що мені шукати?
Тарас стенув плечами.
— Шукай нашу жертву. Ми це постійно робимо... Поки нам не дадуть іншого наказу.
Розділ 40
Зідаром і його поплічниками займався сектор боротьби з організованою злочинністю, зокрема відділ з обігу заборонених наркотиків, хоча з огляду на активну й розлогу діяльність, яка обслуговувала торгівлю наркотиками, Зідар міг зацікавити і відділ убивств, але у суперечці між двома відділами і двома рівнями виграло право сильнішого. У Тарасовому житті був період, коли він цю справу вважав би викликом, своїм внеском у побудову кращого суспільства. Але це вже давно було не так. Його думка щодо організованої злочинності збігалася з думкою пересічного словенця — мотузка і на першу-ліпшу гілляку. У нього за спиною було стільки поліцейського досвіду, що він знав, що це практично неможливо; слід було б увести ширші повноваження щодо даних про походження майна, його конфіскацію і все за пунктами далі, хоча Зідар, безсумнівно, заслужив на справжню гілляку, а не на метафоричну. Його впіймали завдяки прослуховуванню дзвінків, і хоча Зідар міняв телефони й номери частіше, ніж Тарас труси, але його бандити — ні. Чи чотири трупи, пов’язані із Зідаром, були помстою? Чи справедливість було відновлено? Комусь є до цього діло?
Разом із роздутим Лапом їх буде п’ять, подумав Тарас, заходячи в кімнату, де вже сидів злочинець з наголо побритим черепом і мертвим виразом на обличчі. Його бичача голова, здавалося, росла прямо з плечей. З-під закочених рукавів виднілася вкрита татуюванням шкіра, під нею зміїлися могутні м’язи, і Тарас подумав — а що каже його печінка, засипана стероїдами? Добре окреслені вилиці й нижню щелепу він теж приписав результату дії анаболіків. Тарас привітався, представився і сів на стілець навпроти.