— Мій син. Він ходить у перший клас, тобто він є пацієнтом Аленки — вона ж Аленка, правда? — вже років шість-сім.
— І що? — сказав Тарас, навіть не намагаючись приховати, наскільки він приголомшений. Інспектор знову сів на стілець, витягнув телефон, подивився на нього — так зробила б людина, яка поспішає, — і залишив апарат на столі.
— Вам непогано ведеться, але я все одно зроблю вам пропозицію...
Він зупинився і чекав, поки Тарас прийде до тями, а його обличчя набере звичного виразу, який інспектор вирішив зберегти, незважаючи на те, щó ще прилетить з тамтого боку.
— Я обіцяю вам сто тисяч євро в пакеті з«Меркатора», неоподаткованих... — Зідар замовк, дивлячись Тарасові у вічі, — і я це говорю абсолютно серйозно...
— Якщо?
— Якщо ви дізнаєтесь ім’я того монстра...
Колір його обличчя вмить перетворився з контрольованого сірого на бузкову лють.
—...і збережете його ім’я для мене. Сто тисяч євро за те, що ви мені першому скажете, хто...
Його голос урвався хрипінням, ніби чоловік давився чимось, що проковтнув. Тарас спокійно спостерігав, як співрозмовник ковтає слину і стискає зуби.
— Мені б допомогло, якби я знав, про що взагалі йдеться.
Зідар рвучко підвівся, аж Тарас зірвався зі свого стільця. Та в’язень не збирався на нього нападати. Він відступив крок назад, ніби не знаючи, що вчинити, куди спрямувати свою лють, тоді вхопив стілець, підняв у повітря і тріснув ним по столі. Стілець розлетівся, й уламки разом із Тарасовим телефоном полетіли до дверей. Рештками стільця Зідар двічі гримнув по столі, а тоді жбурнув у стіну два дерев’яні цурпалки. В момент, коли за Тарасовою спиною у приміщення забіг охоронець, Зідар упав на коліна і, впираючись долонями у підлогу серед решток столу і стільця, вивернув вміст свого шлунка.
— Дякую за пильність, але, я думаю, ми розберемося самі, — Тарас випровадив охоронця, який підозріло на нього дивився і забрався лише тоді, коли інспектор підійшов до дверей, щоб зачинити їх.
І навіть коли б не пішов, нічого б не змінилося: за наступні п’ятнадцять хвилин у кімнаті для допитів Зідар більше не заговорив. Він занурився у мовчання, і не було ніякого знаку, що він іще раз вирішить його перервати, що збирається зробити щось інше. Він стояв навколішки на підлозі у власному блювотинні.
У коридорі Тарас склав докупи корпус, задню панель і акумулятор — телефон розлетівся на три частини, коли Зідар трощив стіл. Тарас увів PIN-код, телефон працював. Його апарат уже тисячу разів падав на підлогу, був весь обтовчений, але й далі залишався у робочому стані. Очевидно, він був занадто дурний, аби просто взяти і здохнути.
Через п’ять хвилин Тарас уже був у кабінеті начальника тюрми. Інспектор його побіжно знав і сподівався, що той його згадає.
— Ви щось дізналися?
— Дізнався, що він знайомий із жертвою вбивства в Бохині, — відповів Тарас.
— Дівчина без голови?
— Так, ми нещодавно витягнули ще один труп, чоловіка, який працював на Зідара. Дрібна рибка. В нього голова була на місці.
— Ви впевнені, що Зідар знав і першу жертву?
Тарас кивнув.
— Дуже добре її знав. Тому він і погодився на розмову зі мною. Він хотів дізнатися, що нам відомо...
— І дізнався? — запитав начальник.
Тарас ніяково усміхнувся.
— Ні, бо ми ж самі нічого не знаємо. Чи ви могли б дізнатися, хто та жінка?
Начальних захитався на столі й наморщив лоба.
— Я можу спробувати. Але інформацію, яку ми в той чи інший спосіб зуміємо роздобути, ви ніде не зможете використати. Маю на увазі, в суді.
Тарас кивнув.
— Нам би лише дізнатися.
Начальник стенув плечима.
— Я можу спробувати, — повторив він. — Але Зідар знає, що у нас стіни мають вуха, і я впевнений, що після досвіду з прослуховуванням він іще довго не говоритиме того, чого не хотів би, аби ми знали.
Можливо, нам скаже, подумав Тарас. Ми полюємо на ту саму людину.
У машині він згадав про телефонний дзвінок. Це була Тіна. Тарас застебнув пасок безпеки, завів двигун і, коли виїхав зі Словенської Васі, на трасі між Мокроногом і Требінєм набрав номер. Спочатку Брайца.
Тіна зателефонувала в архів газети і замовила в приємного голосу з каринтійською вимовою все, що в них є про Зідара. Вона в кабінеті була сама, Брайц і Остерць ішли своїми слідами — куди б вони не завели.
— Я не думаю, що ми маємо щось у паперових версіях, — сказала працівниця.
Потім Тіна якийсь час провела за комп’ютером, втупившись в екран і думаючи здебільшого про своє.
«Дівчино, що ти робиш? — говорила вона сама до себе. — Через чотири дні роботи ти вже спиш з одруженим шефом. Ти нормальна? Яке виправдання ти собі придумаєш, коза ти така?»