— Це не дружина, — сказала Тіна. — Я перевірила.
Кілька секунд у трубці було тихо.
— Може, я несправедливий до нього, — нарешті обізвався Тарас, — але те, що я бачив, — це був вибух люті. Я не думаю, що...
Тіна чекала, поки він підбирав слова.
— ...якби це була дружина, ми б уже про це знали, — сказав Тарас. — Я поясню, коли буду в кабінеті.
— Бувай, — сказала вона і поклала слухавку.
Наступні півгодини асистентка подзвонила всім журналістам, чиї імена стояли під статтями, і зрозуміла, що розшукати журналіста — не така проста справа, як можна було подумати. Більшість редакцій, до яких вона намагалася додзвонитись, існували лише на інтернет-адресах, не було навіть секретарок, і, поки вона не добралася до першого, який дав їй контакти інших двох, пошуки були безрезультатними. Скупою, на жаль, виявилась і зібрана інформація після тих розмов. Тіна, щоправда, записала кілька імен, переважно старлеток, як та, про котру писали в статті, але всі вони були живими, всі — учасницями естрадних подій.
— Що я отримаю навзамін за свою інформацію? — запитав один із журналістів.
— Радість від того, що допомагаєте встановити справедливість.
— Давайте домовимося так, — він продовжував, ніби й не почув сказаного, — ви мені розкажете, навіщо вам ця інформація, і, можливо, я вам допоможу.
— На жаль, я не можу.
— Тоді я теж, на жаль, не можу, — сказав він і поклав трубку.
Якийсь час дівчина просиділа перед аркушем, на який виписала те, що їй здалося у статтях цікавим, і викреслювала пункт за пунктом, поки не залишилося нічого. Далі просто вбила ім’я Зідара в пошуковик і переглянула результати, які привели її до інтернет-сторінок двох телекомпаній — однієї приватної й однієї державної. Тіна переглянула всі сюжети про суд над Зідаром. Ні одна, ні друга журналістка не сказали нічого такого, чого б вона вже не знала. Тіна уважно розглядала кадри сюжетів і намагася не пропустити на них тридцятирічну жінку, але такої не було. Єдина жінка, на якій камера затрималася, була дружиною заарештованого, а вона, як Тіна вже переконалася, не могла лежати в холодильнику в Інституті судової медицини. І не була схожа на жінку, через яку в чоловіка може статися вибух люті.
Вона взяла олівець і перекреслила аркуш хрест-навхрест. Тіна якраз дотягувала до кінця другу лінію, коли відчинилися двері і в кабінет увійшли Остерць, Брайц, а за ними Тарас.
Розділ 41
Д-р Александр Ґолоб, мікробіолог, тема дисертації якого складалася з трьох рядків і завдала б неабияких труднощів теле- і радіоведучим, якби вони мусили прочитати її вголос, сидів за столом свого кабінету на вул. Водоводній, 5 і сердито розглядав папір на столі. Після захисту дисертації, у якій він досліджував — якщо спростити — бактерії у травному тракті диких тварин і можливість отримання біогазу з усього можливого (бо все це можливе, на відміну від домашніх корів та інших подібних жуйних тварин, перебуває у їхньому меню), його кар’єрі пророкували світле майбутнє. А потім він не знати навіщо, мабуть, з цікавості, став вивчати судову експертизу і зрештою опинився у Національній лабораторії судової експертизи, яку останні кілька років очолював.
— А, ось як! — пирхнув він крізь стиснені зуби.
Взявши зелений фломастер, чоловік підкреслив речення у документі, отриманому з міністерства. «Ваш фінансовий звіт заповнено не повністю у... тій і тій частині... тому просимо внести необхідні дані». Абсолютно неможливо, щоб звіт, який він подавав, фінансовий чи якийсь інакший, був неповним, і директор уже тричі вимагав у міністерстві перевірити дані й тричі отримав однакову відповідь. Нічого, перевірять іще раз. Гроші для лабораторії він уже одержав, тому може й зачекати.
Коли у двері його кабінету постукали Остерць і Брайц, директор саме дописував відповідь, яку закінчив так: «... як доказ докладаю також бланки JPF23 і ZKM76. З повагою...»
— Здоров, — майже водночас вимовили обидва відвідувачі.
Ґолоб кивнув головою, підписався, вклав листа в зелену папку і відсунув її на край свого порожнього столу. Потім потягнув шухляду, вийняв синю папку, відкрив її і чи не урочистим жестом дістав аркуш.
— Сідайте, — мовив, показуючи на стільці, які вже чекали на них по той бік столу.
— ДНК, так?
Брайц відповів «ага», а Остерць кивнув головою. Директор повернув папір, на якому стояли якісь цифри й рисочки, так, щоб поліцейські його бачили, і замовк.
Брайц і Остерць схилилися над папером і якусь секунду розглядали написане.
— Що скажете? — запитав Ґолоб.