Ґолоб відірвав погляд від стелі і добродушно глянув на Остерця.
— ...Це значить, якщо твоя мама дала тобі свою яйцеклітину, вона передала тобі свій генетичний матеріал, а разом із нею — мітохондрії. А оскільки мітохондрії походять від бактерій, вона має власний геном. Тобто завдяки цьому мітохондріальному геному можна відстежити бабусь.
— Бабусь, — повторив Остерць.
— Можеш відстежити жіночу лінію, повністю. Цей мітохондріальний геном використали, щоб скласти філогенетичне дерево всіх рас, підрас, усіх мавп, завдяки йому вирахували, хто така Єва, що жила 20 000 років тому, коли на Землі існувало, мабуть, 5000 людей...
«Бла, бла, бла...» — повторював Брайц, уже навіть рухаючи губами. Нечутно, нагадуючи при цьому якусь рибу, найбільше карпа. Остерць кілька разів збентежено глипнув на колегу, але так, щоб Ґолоб не помітив.
— ...тому потім ми досліджуємо гени в малому геномі, про який я пояснював раніше, щоб отримати якомога подібніші риски.
Подушечкою вказівного пальця він постукав по картці на столі й подивився на Остерця.
— Ну, що ми скажемо? Наші чоловік і жінка є дядьком і племінницею чи ні?
— Є? — спробував щастя Остерць.
— Ні, — сказав директор і докірливо глянув на Остерця, мовляв, я ж так старався пояснити, ну як ти так?
Брайц милосердно дивився на одного й іншого, глянув на папір на столі, ніби хотів самостійно переконатись у правильності тверджень Ґолоба, пройшовся рукою по волоссю, що з часом добряче порідшало, поплескав себе по голові й подивився на Остерця.
— Сподіваюся, що тепер Тарас дасть нам спокій.
Вони жартували, і Тіні на мить здалося, що колеги говорять про неї. Ні, не про неї, але вона легко могла уявити чоловічі розмови про їхні подвиги. Чи вони з роками міняються? Вона щиро у цьому сумнівалася. Чи зможе вона стриматися і не розповісти про Тараса подругам? Мабуть. Бо звучало не дуже гарно: я переспала зі своїм шефом, старшим за мене. Шеф, здавалося, був у гарному гуморі — він сміявся разом з колегами, і вона почувалася трохи дурепою, коли згадала оте своє: «Я ніколи не бачила, щоб ти сміявся. Бла, бла... Я б хотіла побачити, як ти смієшся... Бла, бла...»
— Давайте обговоримо все, що знаємо, — сказав Тарас і розповів про зустріч із Зідаром у тюрмі на Добу.
— Мужик тобі запропонував сто тисяч євро, якщо ти йому першому скажеш, хто вбив ту нашу жінку? — запитав Брайц.
— Ого-го, — сказав Остерць.
— А ти відмовився? — якось неохоче запитав Брайц.
— Кімната прослуховується, — пояснив Остерць.
Тарас усміхнувся. Розумній людині, яка не потребує грошей, не важко відмовитися. Не тому, що кімната прослуховується, вона не прослуховувалася, а тому, що ти ніколи більше не відкараскаєшся від мафіозі, який тобі ті гроші дав. Нелегко було б відмовитися Брайцеві, який жив у будинку з дозволу колишньої дружини, але лише до того моменту, коли оживе ринок нерухомості і вони отримають за нього двісті п’ятдесят тисяч євро, за які він у Любляні купить однокімнатну квартирку. А ще важче було б Остерцю, який зі своєю сім’єю тісниться у металевому швидкомонтованому домі біля викопаного котловану під фундамент нормального мурованого будинку, який уже так довго чекає на продовження будівництва, що його залила вода.
— Тобто, той тип знає, хто та жінка, — сказав Остерць.
— Так, але не знає, хто її вбив. Про це в нього нема жодної ідеї.
— А Лап? — запитала Тіна. — Яка його роль?
— Якщо Лап — людина Зідара, він міг бути в Бохині за наказом шефа. Навіщо? Я не знаю.
— Може, він мав нашу дівчину охороняти? — припустила Тіна.
— Лап був дрібним дилером і наркоманом. Він не схожий на людину, якій можна довірити охорону когось тобі дорогого.
Тарас подивився на Брайца.
— Що у вас?
Брайц розповів про їхній візит у Національну лабораторію і закінчив, підсумовуючи:
— Є двоє дітей, хлопчик і дівчинка, яких хтось підкинув під двері соціального центру у Єсеницях. Після смерті хлопчика жінка, ймовірно, мати, вчиняє самогубство, я переконаний, що це самогубство, хоча всі в селі кажуть, і на офіційному протоколі про події того дня написано «нещасний випадок, втопилася в озері». Але на підставі порівнянь ДНК молодшого брата тієї жінки і... — Брайц відірвався від читання паперу, — ...того придура, що плював на нас, і ДНК нашої жертви родинних зв’язків між ними не встановлено.
Тарас кивнув головою.
— Мені здається, що ми з цією версією розібралися і довели її до кінця, — продовжив Брайц. — Печальна історія, одне слово, але з нашою справою ніяк не пов’язана.