Тарас запитально глянув на колегу. Цвілак і Прелц не були друзями, вони ледь зналися.
— Ти знаєш, що йому стало зле в мене? — сказав той. — Ну, і наступного разу він до мене вже завітав як мій клієнт. Кляте життя.
З каплички почали виносити квіти і складати їх на візочок, Тарас поплескав Цвілака по спині, повернувся, шукаючи Аленку, яка стояла на тому самому місці, що й раніше, а біля неї — вже якась інша жінка, яка представилася Тарасові і подала руку, чиє ім’я Тарас уже за секунду забув.
— Ти знаєш промову напам’ять? — запитав Тарас.
— Я читатиму, — сказала Аленка незвично спокійно, незвично для того, хто не був із нею знайомий. Тарас знав, що коли було необхідно, дружина ставала твердою мов лід. Коли помер її батько, Аленка заплакала лише один раз, на кремації. На похороні вона не плакала — ні під час промов, ані під час співів, ані тоді, коли труну поклали в підготований квадратний отвір. Вона стояла біля могили, а до неї притискалися дві школярки, Аня і Мойца, вони обидві плакали, а мати гладила їх по головах і була неймовірно гарною зі світлим волоссям, яке спадало на чорне пальто.
— Все гаразд? — запитав Тарас, коли останній у черзі кинув квітку на труну.
Аленка кивнула і навіть ледь усміхнулася.
— Доки в мене є ви...
Двоє працівників кладовища Жале у смішній фіолетовій формі з капелюхами такого самого кольору винесли з каплички вже закриту труну, вкриту вінками. Карін ішла слідом. Тарасові хотілося дочекатись кінця процесії, але Аленка потягла його і вони стали за Карін. Процесія повільно пройшла п’ятдесят метрів по гравійній доріжці до місця для промов. Троє співців вийшли з натовпу і заспівали популярну пісню «По озері біля Триглава».
— Я перша, — прошепотіла Аленка Тарасові у вухо і рушила до трибуни. Там висів словенський прапор, і Тарас навіть після стількох похоронів не міг звикнутися з думкою, що це — обов’язковий атрибут. Невже не все одно, кому належить мертва людина?
— Я знаю небагатьох людей, які любили життя так, як його любив ти, дорогий Райчику... — почала Аленка, і на хвилю йому здалося, що її голос усе-таки трохи тремтить. — Ми познайомилися, коли я була ще студенткою, а ти — моїм викладачем, але в тебе був рідкісний дар стирати ці межі — поведінкою, розмовами. Ми, студенти, любили тебе за те, що з тобою почувалися не тими, з кого нічого не вийде, не напівфабрикатами чи ще чимось гіршим, — я не буду цитувати декого з твоїх тодішніх колег. З тобою ми мали відчуття, що бути лікарем — це не тільки зубрити напам’ять, а також, і насамперед, — бути людиною, що справа не в техніці, а в тому, як ти тримаєшся, наскільки ти впевнений. Ти часто повторював: «Ну і що з того, що ти не знати який спеціаліст, коли пацієнт тобі не довіряє», — хоча... — Аленка на мить замовкла, — ті, хто тебе знав, пам’ятають, що ти використовував трохи інші слова.
Кілька людей усміхнулося.
— Доля розпорядилася так, що ми стали колегами. Робота лікаря складна, стресова і часом невдячна. Цьому треба протистояти і пильнувати, щоб не постаріти завчасно, щоб на твоєму обличчі, як ти любив казати, не намалювався сумний джокер. Зрештою, ти казав, що ми нікого насправді не вилікували, якщо кожен рано чи пізно пішов із цього світу. Ти рятувався гумором. І навіть коли твої жарти були грубуваті, а для когось занадто гострі, я не знаю жодної пані, яка пішла б не до чарівливого лікаря, а до когось іншого, навіть якщо він, вислухавши всі скарги, кидав: «Ха, бабцю, старі ми, що поробиш».
Знову кілька людей засміялося.
— Світ такий, яким ми самі його робимо, говорив ти не раз, і навіть коли в житті тобі бувало гірко, ти не зраджував цьому правилу. Я не пригадую, щоб ти коли-небудь скаржився, і таким ми тебе запам’ятаємо. Ми любили тебе, Райчику, і нам тебе бракуватиме.
Гірко, подумав Тарас. Що ж такого гіркого було у житті Райка Прелца, окрім його кінця?
Було ще два промовці — начальник університетського клінічного центру і, що трохи дивно, голова Добровського мисливського товариства, членом якого був Прелц, про що Тарас не знав. Потім заспівали ще дві пісні, обидві народні словенські — «Липа зеленіла», а як називалася друга, Тарас не знав. Тоді процесія рушила до могили.
— Ти гарно сказала, — прошепотів Аленці Тарас.
У неї були вологі очі, вона витирала сльози хустинкою, намагаючись при цьому не розмазати макіяж.
— Я рада, — сказала вона так тихо, що Тарас ледь розчув, — що все позаду. Що він не страждав. Ти бачив його стан у лікарні?
Тарас згадав, як напружилося Прелцове обличчя, наче він збирався закричати.