Тарас кивнув.
— Я сумніваюсь, що вони підуть працювати в поліцію...
— Ні.
— Бачте, а мої дочка і син стануть лікарями. Сімейний бізнес. У цьому ми, лікарі, на першому місці. Перед архітекторами. І дивно, що ми постійно скаржимось, як погано нам живеться.
Тарас глянув на другий кінець столу, де якраз подавали другу страву. Він не помилився — м’ясо і таке, і сяке, і смажена картопля.
— Ви добре знали покійного Райка?
Тарас стенув плечима.
— Спілкувалися кілька останніх років, відколи в них з Аленкою клініка. — Тарас зітхнув. — Відколи в них з Аленкою була клініка, ми бачились і кілька разів каталися на велосипедах.
— І він після цього любив випити чогось, а ви, звичайно, ні. І який це мало вигляд? Тобто який це має вигляд? Ви сидите і чекаєте кінця?
Тарас усміхнувся.
— В основному, так.
— І тоді вам, напевно, Райко сказав, — продовжував Балажич, випивши до дна своє червоне, — що переспав з усіма присутніми жінками, якщо ви в той момент були у кімнаті.
Тарас подивився на співрозмовника — його усмішка неприємно контрастувала з червоним обличчям, яке не могло розчервонітися лише від однієї чарки вина.
— Так, він щось таке говорив, — сказав Тарас, намагаючись зберегти легковажний тон. — Тоді на Новий рік у Бохині...
Балажич налив іще одну склянку, киваючи головою.
—...і якщо вам стане легше, він говорив, що з усіма, крім вашої дружини.
Балажич скривився і перехилив половину склянки.
— А він сказав, чому?
Балажич подивився на Тараса понад склянкою, яку тримав на півдорозі до губ, наче боявся, що станеться щось фатальне, коли він не буде в постійній готовності.
— Цього він мені не сказав, — відповів поліцейський.
Балажич недовірливо посміхнувся.
— Та ну, таке він мав би пояснити.
— В мене було таке відчуття, що він би пояснив, якби до нас тієї миті не підійшла Аленка.
— Ось як, — сказав лікар і, допивши другу склянку, поставив її на стіл. Тоді секунду-дві дивився на неї і знову налив.
— Якби Аленка не підійшла, він би вам сказав: через те, що моя дружина товста.
Балажич заглянув Тарасові у вічі, ніби не хотів втратити з ним контакту.
— Не знаю...
— Але моя дружина не завжди була такою.
«Куди він веде?» — подумав поліцейський. Такі розмови відвертали його від товариства п’яних словенців. Ні, не через те, що вони пили і ставали веселими, а через те, що вони пили і потім докучали своїми травмами. Цього Тарас не міг витримати.
— Хіба ж не все одно, — сказав він, — людина померла.
— Так! — вигукнув Балажич, аж кілька людей за столом озирнулося у їхній бік. Балажич помахав їм склянкою. — І тому я тут п’ю за його вічне здоров’я.
Він простягнув склянку Тарасові, той слухняно підняв свою з яблучним соком, і чоловіки цокнулися.
— Але, — продовжував Балажич, відставивши склянку, — я не хотів надокучати, прошу пробачити. Я хотів запитати про інше. Ви, може, пам’ятаєте, я вас тоді у Бохині питав, чи зуміли б ви між усіма присутніми вирахувати вбивцю. Ви тоді відповіли, що так.
Тарас кивнув.
— Як ви могли це зробити?
— Я це сказав просто так.
Балажич зареготав, але, оскільки за столом на той момент уже всі веселилися, ніхто не звернув уваги.
— Серйозно? Сказали просто так?
— Серйозно.
— Отож ви не могли знати й того, чи хтось із нас стане вбивцею, якщо готується до злочину?
Тарас усміхнувся й відповів, що ні.
— Ви знаєте, про що я подумав? Ну, це мені спало на гадку, коли з Райком це трапилося... Нас там було... Скільки нас там було? Чоловіків, з чиїми дружинами крутив Райко?
— Не знаю, я не рахував, — сказав Тарас, який уже не приховував того, що ця розмова не приносить йому задоволення. Балажич не звертав уваги.
— Нас було одинадцять. З вами — дванадцять. І ви знаєте, де відбуваються події, коли дванадцять осіб щось мають проти однієї?
— На останній вечері? — запитав Тарас. — І якщо так, тоді одинадцять, а не дванадцять. Чому б я мусив мати щось проти Прелца?
Балажич не звернув уваги на запитання, погляду теж не відвів.
— Чорт, а ви знаєте, що я ніколи не думав про це. Ні, я не мав на увазі історію Ісуса й Іуди. Я подумав про «Вбивство у “Східному експресі”»Агати Крісті. Ви ж знаєте сюжет?