— Знаю.
— Вбивство, дванадцять ран і дванадцять пасажирів між Вінковцями й Белградом і т.д. Ви думаєте, авторка списала тих дванадцятьох з апостолів?
— Не знаю, — сказав Тарас, — але ж Прелца ніхто не вбивав, якщо я не помиляюся.
— Між іншим, — молов далі Балажич, — чи ви коли-небудь відгадали убивцю вже на половині книжки Агати Крісті?
— Ні, але ви говорили про Прелца як про жертву вбивства?
— Ну, знаєте, як це буває... Інсульт теж можна інсценувати. Ви думаєте, тих дванадцять лікарів не могли б поміняти антикоагулянти на щось, що має протилежну дію? У Райка був високий тиск, і він приймав...
— Ліки проти згортання крові. Я знаю, що таке антикоагулянти. Але ж провели розтин і...
— І нічого не виявили, правда? Та й не могли. Ви встановили, що внутрішньомозковий крововилив спричинив згусток крові, але не причину виникнення згустка, бо її ви не шукали. Достатньо було анамнезу.
Тарас уперше серйозніше приглянувся до співрозмовника. До його круглого почервонілого обличчя з дрібними синіми прожилками під шкірою на вилицях. Балажич дивився з якоюсь приреченістю, наче виконував завдання, яке давно мав виконати, і лише тепер набрався для цього сміливості.
— Ви ж знаєте, що я поліцейський?
Балажич кивнув.
— Точно.
— І зараз ви мені кажете, що підозрюєте, ніби Прелца хтось убив. Я правильно розумію?
— Ні, ні... — поквапився Балажич. — Я сказав, що якби хтось хотів його вбити, то міг це зробити безперешкодно. І що є люди, які мають мотив.
— Одинадцять апостолів, яким дружини зрадили з Прелцом?
Балажич дивився прямо у вічі, жартівливий тон, що був на початку розмови, зникав.
— Апостолів не одинадцять, інспекторе.
Тарас трохи відсунувся від столу, взяв свій клятий яблучний сік, підніс склянку до губ і, передумавши пити, поставив назад на стіл.
— Що ви насправді хочете мені сказати?
Балажич знітився, втягнув голову в плечі й забурмотів:
— Та я що... нічого... я просто...
— Що тут у вас? — запитала Аленка, яка з дружиною Балажича вернулася на своє місце за столом.
— Карін, якщо тобі буде щось треба, ти знаєш мій номер. Якщо хочеш, можеш переночувати у нас.
Карін усміхнулася і потім повільно, наче їй цей рух давався неймовірно важко, похитала головою.
— Я відразу ж їду в Бохинь.
Аленка зупинилася, ніби чекаючи пояснень, але їх не було. Поцілувавши вдову в щоку, вона попрямувала повз стіл до дверей. Тарас ішов слідом, і, коли вони наблизилися до місця, де сиділи Балажичі, чоловік підвівся і доторкнувся до Тараса.
— Вибачте, якщо я був... нав’язливим. Я дивлюся серіали, детективи, і мене, буває, заносить, і я забуваю, що мав сказати. Чи можу зараз сказати, чи краще вам завтра подзвонити?
— Кажіть.
— Може, вам відомо, я не знаю. Тоді, на тому опитуванні, чи як воно називається, ваша колега розпитувала мене про човен, який зник, а потім вернувся...
— Так, і?
— Ну, я заявив про викрадення, а потім човен опинився на причалі...
— І?
— Це був не мій човен. Коли його привезли, вдома була моя дружина, а вона не відрізнить човна від...
Балажич з обачністю глянув на жінку.
— ...від іншого човна. Я хотів зателефонувати в поліцію, але собі сказав, що у вас є важливіша робота, ніж пошуки замінених човнів. Хтось має мій, я маю чийсь, то й згода. Я правильно зробив?
Тарас дивився на Балажича, наче хотів своїм поглядом прокласти тунель у його очах, тоді відвів погляд на якусь невизначену точку посеред ресторану, і так потривало кілька хвилин.
— Це інший човен?
— Так, тому мене трохи, як це сказати, мучить совість, що я не повідомив. Той, який у мене зараз, значно більший за попередній. Ви думаєте, мені слід зателефонувати до поліції у Бохинській Бистриці? Я там лишав заяву.
— Не треба, я цим займуся, — сказав Тарас.
Балажич подав руку.
— І забудьте про те, що я казав. Я, коли вип’ю, плету різні дурниці.
Розділ 44
— Що з ним сьогодні? — запитала Тіна після того, як Тарас зачинив за собою двері.
— Що?
Брайц здивовано на неї подивився, а Остерць чекав, коли йому встановлять на комп’ютер нову програму замість тієї, яка полетіла.
Тіна збентежено розвела руками.
— Не знаю...
— Ми вже до нього звикли, — обізвався зі свого кутка Остерць. — До тих моментів, коли він думає, що йому от-от стане все ясно.
— Чому він не ділиться з нами?
Брайц зареготав.
— Бо він не знає. Але насправді ділиться. Хіба він не говорив щось про ненависть?