— А тоді ти, прочекавши чотири години в якійсь кімнатчині без кондиціонера, маєш вийти перед камеру свіжа і квітуча й дати двохвилинний репортаж. Уявляєш? А тоді тобі дзвонить мама, щоб запитати, чи все з тобою гаразд, бо щось у тебе поганий вигляд...
...про те, що звинувачені не розуміють журналістів, хоча журналісти — останні гаранти того, що їх усіх не вишикують під стінкою...
...ми, журналісти, а не судді та їхні адвокати...
...і як важко було добитися від них заяв, особливо від Зідара.
— Я тому злочинцеві разів з десять пропонувала сказати щось на свій захист, але він жодного разу не захотів говорити на камеру.
Тіна не знала, чи то співрозмовниця її втомила балаканиною, чи то вона не виспалася, та вона ледь стежила за розмовою, проте остання репліка привернула її увагу.
— Як, я ж у репортажах бачила, як ти розмовляла із Зідаром?
І не просто розмовляла, розмова була дуже розслабленою.
— А, ні, це була не я. Багато людей плутає.
Тіна запитально подивилася на неї.
— Її прізвище справді Коленц, як і моє, але ім’я не Таня, а Таша. І ми не родички, смішно, правда? Я її замінила десь посередині слухання.
— А куди вона поділася?
— Ох, — відповіла журналістка, водячи очима десь по стелі. — Якщо я не помиляюся, її перевели кудись у науку і техніку. Робити документалки. Ходили чутки, що між нею і Зідаром щось було, а я...
Дівчина нахилилася до Тіни й зашепотіла:
— ...і я б не заперечувала, що нічого не було. Бо чому він з нею говорив, а зі мною — ні?
Тіна вражено подивилася на неї, а співрозмовниця багатозначно підняла брови.
«Невже в цій будівлі працюють такі дурні люди? — подумала Тіна. — Хоча я не вперше про це себе запитую».
Після уколу фамотидину і двох годин на пересувному ліжку, що стояло біля стіни в коридорі швидкої допомоги, Тарас настільки прийшов до тями, що його прийняв лікар, який видавався таким само вимученим. У коридорі чекало море людей, і якби не Аленка, він би ані хвилини не виділив на Тараса.
— Дякуйте дружині, — сказав він замість вітання. — Якби вона відразу не дала вам антигістаміни, ви були б уже в іншому відділі.
Аленка стояла біля стіни, Тарас не відреагував.
— Вино?
Тарас кивнув головою.
— В людей зазвичай з’являються плями, і все. А напади паніки...
— Це не була паніка. Я не міг дихати.
— Так, звичайно, — всміхнувся лікар, — це ж прояв паніки, а ви як думали? Про всяк випадок залишитеся тут на ніч, а вранці, якщо все буде гаразд, відправимо вас додому.
— Ні, — відмовився Тарас.
Лікар запитально подивився на Аленку. Вона лише втомлено похитала головою.
Тарас був блідий і виснажений, наче щойно пробіг марафон. Аленка хотіла підтримати його під руку, коли він виходив з автівки, але Тарас відсторонився. Вдома він доповз до ліжка, а Аленка впала на стілець біля столу.
— Як ти? — запитала вона.
Тарас не відповів.
— Я можу сісти біля тебе?
Тарас знову не відповів, тож жінка лишилася за столом. У його голові було порожньо... Шкода, що людина не комп’ютер, який при потребі можна перезавантажити.
— Ходи сюди, — обізвався він і посунувся на дивані. Аленка сіла поруч і схилила голову йому на плече. Якийсь час вони просиділи так у тиші, а тоді Тарас підняв руку і погладив її по волоссі. Жінка підвела голову, щоб заглянути йому у вічі.
— Світ такий, яким він є, Тарасе. Ти його не зміниш, хоч убийся, ти нікому нічого не доведеш, хоч розбийся вщент. Нічого не зміниться від того, що ти будеш і далі жити так, ніби не маєш п’яти євро в гаманці, й думати про те, з ким я спала тридцять років тому. Навіть у воєнних злочинів за такий час виходить термін давності.
— Воєнні злочини не мають термінів давності.
Аленка збиралася щось сказати, але Тарас зупинив її.
— Я не хочу про це говорити.
Якийсь час обоє мовчали.
— Цвілак на похороні сказав, що почувається винним у його смерті, — сказав Тарас, навмисне не називаючи імені.
— Він, мабуть, і так був на межі. — Аленка теж уникала імені. — Просто це його підштовхнуло до краю. Рано чи пізно це сталось би.