Тарас відсторонив дружину від себе і подивився їй у вічі.
— Що його підштовхнуло до краю?
— Він запитав Цвілака, чи можна подивитися на труп дівчини з Бохиня. Цвілак показав, і там усе сталося.
— Він помер, бо в нього стався інсульт на робочому місці, в лікарні. Хіба ні?
— Ні, в лікарні, але не на робочому місці. Удар стався, коли Цвілак вів його на огляд трупа, яким ти займаєшся кілька останніх тижнів.
Тарас дивився на неї, наче побачив привида.
— Ти справді не знав?
Чоловік підвівся, підійшов до книжкової полиці, на якій лежав телефон, пошукав у меню літеру Ц, вибрав ім’я, натиснув кнопку і став чекати.
— Здоров, Цвілаку, — сказав голос, який однозначно належав Прелцеві.
— Що нового? Що наш м’ясний може запропонувати вашому?
— Здається, у вас там труп з Бохиня. Можна на нього глянути?
— Навіщо? — запитав Цвілак, швидше щоб набити собі ціну.
Бувало, що розтиражовані у медіа справи викликали цікавість у колег, і такі прохання не були поодинокими.
— Тарас питав, чи не міг би я подивитися, — сказав Прелц, і Цвілак відповів, що раз так, нехай приходить, а самому стало навіть трохи образливо: щó Прелц міг сказати про труп, чого не сказав би він сам?
Вони пішли у морг, і Цвілак показав нішу, у якій лежав труп, а сам сів за столик, щоб за той час прочитати результати розтину тіла молодика, якого знайшли мертвим у мансарді будинку в старій частині Любляни.
— Героїн, — припустив він, коли його привезли. І так, це був героїн.
Тієї миті, коли він задоволено відкладав папір, за спиною почувся стогін і ковзання металу. Обернувшись, він побачив, як Прелц з останніх сил хапається за нішу, а тоді, перш ніж Цвілак устиг до нього добігти, розтягнувся на підлозі.
Тарас поклав телефон на полицю, а його обличчя перетворилося на суцільний знак запитання. Він сів на диван, наче не бачив Аленки. Просидів так зо дві хвилини, втупившись у темний екран телевізора.
— Хто такий Райко Прелц у могилі? Син?
— Так, — відповіла Аленка, — їхній син.
Вони були однокурсниками на медичному факультеті, Карін — багатообіцяючий хірург, яка завагітніла відразу ж після захисту дипломної. Дитина народилася з вадою серця, і лікарі прогнозували два, максимум три роки життя. Але вони не взяли до уваги Карін. Вона побувала в усіх клініках на планеті, організувала все можливе й неможливе лікування і продовжила життя дитини на сім років.
— Через рік після смерті малого винайшли лікування. Препаратом, який сьогодні вартує п’ятдесят центів, — розповідала Аленка. — Ті, хто її тоді знав, говорили, що Карін померла разом із сином. Ти не повірив би, коли б я сказала, що вона була красунею, правда?
— Чому ж, повірив би, — відповів він уїдливо.
Жінка замовкла.
— Вона ніколи не працювала лікарем, хірургом?
Аленка похитала головою.
— І вона спокійно дивилась, як Прелц залазить під кожну спідницю?
Жінка почервоніла.
А що сказав Прелц тоді, в Бохині? Що він зупиниться, чи що?
— В нього останнім часом був хтось?
Аленка мовчала.
— Щось серйозніше, ніж зазвичай?
— Я не знаю.
Що ж він говорив тоді, з косяком у роті? Що він осяде, що його дружина брала участь в Олімпійських іграх у Монреалі, що, можливо, йому буде потрібна його допомога...
— Карін займалася атлетикою?
— Карін? Ми разом ходили на йогу, і, повір мені, якщо хтось займався атлетикою, то не вона. Такої дубової жінки я ще в житті не бачила.
— А що тоді? Прелц згадав, що вона виступала на Олімпіаді в Монреалі, як Надя Коменеч, чи тоді, коли й Надя Коменеч... Ти щось знаєш про це?
— Ні, вона ніколи зі мною про це не говорила.
— Що вона виступила, як Джекі Стюарт у Римі за три Олімпіади перед тим. Ні?
— Хто?
Аленка похитала головою. Він підійшов до комп’ютера, увімкнув його, ввів пароль, клацнув на «Ґуґл» і нетерпляче чекав, поки відкриється віконечко, у яке він вписав «Джекі Стюарт вікі...». Тарас прочитав інформацію, і, коли підвів голову, його обличчя знову посіріло. Задзвонив телефон, а він продовжував сидіти за комп’ютером і, наче не вірячи своїм очам, перечитував написане. Аленка підійшла до телефону і подивилася на дисплей.
— Тобі телефонує колега, — мовила вона, простягаючи телефон.
— Тарасе, — почулося на тому кінці, — Тарасе, вибач, що я тобі телефоную, але я думаю, що знаю, хто наша дівчина.
Він слухав, і мовби не чув, і озвався лише тоді, коли вона повторила сказане.
— Дякую, Тіно. Ти мені розкажеш через півгодини у відділку. Подзвони ще Брайцеві й Остерцю і скажи їм про зустріч. Хай візьмуть із собою зброю, і ти також.