Якийсь час вони їхали у тиші, поки із заднього сидіння не обізвався Остерць.
— Хіба вона не подруга твоєї дружини?
— Так.
— А Лап? — запитала Тіна.
— Не знаю. Я припускаю, що його послав Зідар, який, напевно, помітив, що з його Ташею щось діється. Він застав момент, як пані Прелц мститься суперниці, й отримав кулю в око.
Дорога до будинку була добре розчищена, і Тарас навіть не намагався приховати їхній приїзд. Він припаркувався біля позашляховика «вольво» і подивився на своїх колег.
— На її совісті двоє, — сказав він і торкнувся пістолета на поясі.
Інспектор постукав у двері старовинним молотком, бо дзвінка не було, і чекав. Іще раз, із таким самим успіхом, а тоді швидко й рішуче відчинив двері, обережно зазирнув у приміщення. Двері, які вели з передпокою у велику кімнату, були відчинені, там він побачив Карін. Тарас рушив до жінки і ще в передпокої обтрусив сніг із взуття.
— Привіт, Карін.
Жінка сиділа у фотелі, вона була одягнена так само, як і на похороні, на голові була чорна вуаль, яка закривала половину обличчя. Перед нею стояла склянка червоного вина, від якого жінка не відривала очей. Тарас увійшов у кімнату, звільняючи місце трьом колегам, яким дав знак чекати біля дверей.
— Я можу сісти?
— Будь ласка.
Її обличчя залишалося спокійним, як на похороні і поминках, випромінюючи якусь фатальну приреченість. І жодної зброї не було видно.
— Щось вип’єш, Тарасе? — запитала вона, наче не помічаючи інших. — Ага, ну так, ти ж не п’єш.
— Ти знаєш, чому ми тут, Карін?
Вдова всміхнулася.
— Якщо зовсім відверто, я чекала, що ти приїдеш раніше.
В її погляді, здавалося, читався докір.
— Що тебе затримало?
Що його затримало? Коли він їхав у відділок по свою трійцю, теж над цим задумався.
— Багато всього. Те, що ти кинула труп у воду, те, що ти відрізала голову... Вода стирає сліди, а без голови важко встановити особу... Ти це зробила навмисне?
Вона знову всміхнулася.
— Щастя початківця. Не переоцінюй мене, Тарасе. Я в таких речах абсолютна аматорка. Чому я викинула її у воду? А що я мала з нею робити, коли ми живемо біля озера? Голова? Я хотіла подарувати її своєму дорогому чоловікові, але, зрештою, в мені не набралося стільки злості.
— Вона тут?
Карін пальцем показала за його спину.
— В сараї, весь час там була.
Тарас обернувся і подивився на Брайца, той кивнув.
— Навіщо ти це зробила, Карін?
Жінка скривилася і похитала головою.
— Я навіть не знаю, Тарасе. Все так... дивно. Ти бачив сина, могилу?.. Я дивилася на тебе.
Інспектор кивнув.
— Я його дуже любила, шалено. Райчика... Ти знаєш, яким вродливим чоловіком він був? Стрункий, з гарною поставою, з хвилястим волоссям, яке вже ледь покрилося сивиною. Його називали Річардом Гіром. Ти знаєш, що вони народилися в той самий день? Райчик-батько і Райчик-син. Він усім подобався... Він би й тобі сподобався. Ти хіба не хотів сина? Аленка мені розповідала.
— Ні. Це вона так думає.
Карін поправила вуаль. А тоді ледь підняла її, і Тарас зміг побачити її очі. Вони були сухі, з розмазаною тушшю.
— Я завагітніла, коли була ще студенткою, я захищала дипломну на восьмому місяці вагітності, і я народила найгарнішу дитину на світі. Викапаного батька.
З її очей потекли сльози, покотилися по щоках і впали на руки.
— Йому б зараз було стільки, скільки отій дівчині, — сказала вона, показуючи пальцем на Тіну.
Ще пара сліз рушила тією самою дорогою. Карін їх не витерла, ніяк не зважила на них.
— Коли ти востаннє відчував себе щасливим? Не знаєш, правда? А я знаю, я востаннє була щаслива п’ять хвилин після народження сина, поки мені не сказали, що з ним щось не так. Лікарі можуть бути такими жорстокими. «Не пощастило», — сказав один просто переді мною. Ти знаєш, що з ним сталося?
Тарас кивнув.
— Ви, альпіністи, маєте якийсь вислів такий... Аленка мені якось розповідала. Краще народитися без... члена... Як це: краще без члена, ніж без щастя. Так?
— Якось так, — кивнув Тарас.
— Якщо маєш трохи щастя, то член іще, може, виросте. Так, вульгарно, але життя теж таке. Не знаю, Тарасе, але коли Райко мені сказав, що йде від мене, бо зустрів іншу жінку...
Карін заплющила очі, і з них викотилися дві сльозини.
— В нього ж їх купа була... ти ж знаєш це, Тарасе?