— Не повідомив?
Тарас зітхнув і усміхнувся. Якщо він колись вирішить спровадити когось на той світ, він це зробить у надвечір’я Нового року.
— Мабуть, сталась якась помилка. Не знаю, як і чому, але якщо коротко, то було так: я вертався з Воґеля, зупинився, бо дорогу перегородила поліцейська машина, і підійшов до поліцейських, які виявили труп у воді. Я допоміг цей труп витягнути і зробити все, що можна було на той момент. І за Бохинь відповідає поліційне управління в Крані, а не ми.
Цвілак кивнув головою. Тарас вказав на двері до секційної за спиною слідчого судді.
— Тоді я справді поговорив із дівчиною, яка мала щастя знайти тіло, і порадив поліцейським відпустити її додому, точніше, ми з дружиною самі її відвезли. Це не моя справа. До того ж я чітко пояснив поліцейським з Краня, що жінка померла неприродною смертю. І тому вона тут.
Тарас, звісно ж, не сказав, що він допоміг поліцейським за те, щоб йому натягнули ланцюги на колеса. Запанувала неприємна тиша, тоді очі присутніх поповзли вгору і вперлися у слідчого суддю, який почервонів іще більше.
— Ну що, що? Коли нас викликали, нам сказали, що криміналіст на місці і що справу передано в управління поліції в Любляні. Ми з лікарем поїхали туди, а ті двоє поліцейських сказали, що криміналіст усе зробив і поїхав геть.
— Вони так сказали?
— Ну... Сказали, що ви там були.
— Дозвольте, — втрутився Цвілак. — Тарас, слідчий суддя і всі решта розвернулися до нього. — Там у нас тіло, напрочуд свіже, як на таке, що тиждень пролежало у воді, і все одно запах від нього не найприємніший. Та гірше те, що за стінами — народ, який от-от прокинеться і дізнається, що в поліції й Інституті рік почався з повного бардаку. Тож я пропоную вже і негайно зробити нашу частину роботи і поводитися так, ніби нічого не сталося, ніби ми про все домовились, а ви потім собі удвох сядете і любесенько все обговорите. Мені до пенсії лишилося кілька місяців, мені нічого не буде, а вам іще не так скоро.
Цвілак подивився на слідчого суддю, Долеса, якщо Тарас правильно запам’ятав. Той знову почервонів. Тарас зачекав трохи, а тоді заперечно похитав головою.
— Цвілаку, це не моя справа. Якщо я зараз увійду, мені її з горба не скине навіть Бог, а я не хочу її брати.
— Чому ти не хочеш її брати? — здивувався Цвілак.
Тарас знову похитав головою.
— Бо не хочу.
Що він мав сказати? Що пообіцяв Аленці тиждень лиж в Австрії, і що дотепер йому вдавалося щасливо уникати такого відпочинку, і коли його зараз призначать на це розслідування, Аленка ніколи не повірить, що він не сам це влаштував?
— А ти не хочеш піти з нами лише для того, щоб ми весь перший день Нового року не чекали, поки знайдуть когось, хто б підписав клятий протокол? Тобі нас анітрохи не шкода?
Цвілак показав на присутніх рукою, і Тарас хочеш — не хочеш провів її поглядом. Самі кислі обличчя.
Він зітхнув, видобув з кишені телефон і рушив з холодильної до скляних дверей, які відчинились автоматично, кивнув курцям і перевірив, чи на його телефоні з’явилися рисочки, що означали появу сигналу. Коли повернувся, група далі стояла перед зачиненими дверима секційної. Тарас подав руку Долесові.
— Тарас Бірса, старший інспектор управління поліції в Любляні... Коли на роботі.
Долес вдячно потиснув його руку й усміхнувся.
— Тепер мені здається, що це мій прокол... хоча з Краня доповіли, що криміналіст на місці, й попросили, щоб ми взяли цю справу, бо в них роботи по горло через ДТП...
Через годину Тарас і Цвілак сиділи у кабінеті патологоанатома на четвертому поверсі медичного факультету і пили каву з автомата. Цвілак видавався втомленим.
— Я застарий для такої фігні, Тарасе, розумієш?
— Ти ж через це і йдеш на пенсію, хіба ні?
Цвілак нахмурився.
— Я сподівався, що ти скажеш: «Ніхто не може бути застарим для такої справи».
Колега подивився на Тараса, а тоді перевів погляд кудись за вікно свого кабінету.
— Ні, повір. З роками... Розумієш, спочатку тобі здається, що ти витягнеш. Працюєш, працюєш, а тоді виявляється, що до певних речей ти не готовий. Тоді твій світ перевертається з ніг на голову, ходиш сам не свій. З часом стає не так страшно, бо вже всякого надивився. Вмиваєш руки, зачиняєш кабінет, ідеш додому, кажеш собі: «Зараз я поїм, вип’ю склянку вина, а ввечері стягну з жінки труси»... і зовсім не згадуєш про те, що розрізав двадцятирічне дівча від шиї до симфізу, тобто до лобка. Працюєш наче робот, тобто уявляєш собі, ніби працюєш як робот. Ти бачив оте сьогодні? Виголений пах, вона їхала до когось на побачення, а тоді хтось відрізав їй голову. Курва...