— Я роздумував про те, що життя неможливо зрозуміти.
— Що за термінова справа, заради якої ти мусив піти до відділку?
Тарас коротко розповів про те, де був, чому, й опустив усі деталі, включно й ту, з головою.
— Ну хоч тепер ти зможеш сказати, чи вона втопилася? Він ніколи нічого мені не розповідає, — засміялась Аленка, і Тарас відчув потребу поговорити серйозно.
— Ні, вона не втопилася. Її вбили. Вона не набагато старша за Аню і Мойцу.
Коли дівчатка були молодшими, він часом думав про все, що з ними могло би статися, і тоді його вночі в ліжку накривала паніка. Дорожня аварія, необережний водій, який їде по пішохідному переходу, навушники на голові і телефон у руках, потяг на переїзді без шлагбаума... Мільйон потенційних загроз. Тарас намагався якось взяти себе в руки, подумати про ті тисячі небезпек, з яких йому вдалося вибратись, а тоді знову думав про тих, хто не зміг їх уникнути.
— Справді? Як вона померла? — запитала Мойца, і її тон видався надто допитливим.
— Я не хочу про це, гаразд?
Він розумів, що в неї перед очима не стояла та сцена. Для неї «мертва дівчина» звучало як словосполучення з двох слів, вона за ними не бачила нікого. І вже точно не труп без голови на столі, перед яким д-р Цвілак зі скальпелем в руках застиг на мить і ніби знітився.
«Зазвичай ми починаємо розтин з голови, але голови нема, тож...»
І зробив розріз від шиї донизу...
Коли Ані було шість років, вона вирішила, що не їстиме м’яса, бо не хоче вбивати тварин. Тарасові це не дуже сподобалося, та він нічого не міг удіяти. Якби мала сказала, що їй не подобається смак, він би не попустив, однак проти докорів сумління батько був безсилим. Того ж місяця таке саме рішення прийняла Мойца. У сімейному альбомі, в першому томі, є фотографія, зроблена під час відпустки на морі: на великий загальний дерев’яний стіл у таборі Спортивного товариства партизан з Любляни ліктями спираються двоє дівчаток, білява і чорнява, тримаючи по величезній відбивній у руках. Єдиний доказ, який зберігся у Тараса про те, що дівчата колись їли м’ясо. І коли б він сказав, що йому треба йти на розтин коня, якому відтяли голову, вони були б нажахані.
— Вибач, напевно, це не найприємніше видовище.
— Ех-х, та воно ніколи таким не є. До того ж, це ще й не моя справа. Наплутали.
Любляна з височини здавалася сонною. Снігу тут було набагато менше, ніж у Верхній Крайні, якихось десять сантиметрів, може, трохи більше, гір через низьку хмарність не було видно, за замковим муром можна було розрізнити три-чотири відтінки сіризни, через які несміливо намагалися пробитись новорічні вогні.
— Спустимося в Трново на каву? Ви мені краще розкажіть, що там нового у цісарському місті.
Товариство спустилося стрімкою піщаною дорогою, яка потім перейшла в асфальтовану, до церкви св. Якова, звідти до річки Любляниці, попри річку дійшли до мосту ім. Янеза Непомука Градецького і через міст — у Трново, де вдалині від міського центру розташовані в ряд чотири заклади — кафе/ресторани/піцерії, до яких навіть улітку добереться лише дуже наполегливий турист. Аня і Мойца розповідали про навчання, а Тарас намагався слухати, та незабаром втратив нитку розмови. Йому було нецікаво. Коли доньки були маленькі, ще в початковій школі, турботи щодо їхнього навчання перебрала на себе Аленка, а Тарас їх водив на дитячий майданчик і закидав м’ячі у кошик. Аленка любила згадувати одну давню історію: якось Аня наприкінці дев’ятого, тобто останнього класу згадала про пані Петричеву, а Тарас запитав, хто це така.
— Ти не знаєш? То моя класна керівничка від п’ятого класу.
На батьківських зборах Тарас був лише раз і страшенно нудився, коли вирішували, чи дозволити дітям на уроках природознавства, які відбуваються на природі, використовувати мобільні. Особисто він би заборонив використовувати мобільники не тільки учням, а всім на планеті.
— Тобі потрібен син, — іноді казала Аленка і, можливо, мала рацію. В школі обидві доньки грали в баскетбол, ходили на матчі, вболівали, хоча й розуміли, що спорт — не їхня історія, що вони якогось дня припинять усе це і візьмуться за щось розумніше. Коли Ані виповнилося п’ятнадцять, це був дев’ятий клас, вона натрапила на ферму неподалік від дому однієї своєї подруги. Там у стайні тримали старих коней, які відслужили своє і за якими доглядала дівчина, старша на кілька років. Аня стала приходити туди, допомагала з доглядом, каталася на єдиній кобилі без травм, яка там була. Незабаром до неї приєдналася Мойца. Прощавай, баскетболе. Тарас міг назвати точний день, коли період спорту завершився. Він прийшов по дівчаток на ферму, щоб відвезти їх на тренування, і застав, як вони Норді (чи як там звали ту кобилу, на якій іще можна було їздити) дають яблуко, але під такими дивними кутами, що та не могла до нього дотягнутися.