— Тарасе, все складно. Для того, щоб вибити стільки-то грошей з бюджету нашої прекрасної держави...
Тарас ненавидів, коли з ним говорили як із учнем.
— ...ми маємо виконати стільки-то роботи. У нашому випадку...
— Я знаю, що це означає у нашому випадку, — сказав Тарас, — можеш перескочити.
Шеф замовк, наче вирішував, чи не зробити вигляду, що він цього не почув.
— Над чим зараз працюєш?
Дрварич був молодшим за Тараса, і з нього був геть кепський криміналіст. Тарас не раз думав про те, як несправедливо, що людину, яка не вміє добре виконувати свою роботу, підвищують тільки для того, щоб вона в майбутньому не нашкодила справі, і призначають начальником. Звичайно, така людина потрібна, потрібен хтось, хто буде отримувати вказівки і розподіляти обов’язки, — Дрварич в основному цим і займався. Та справедливіше було б назвати його, скажімо, адміністратором і давати зарплату на два розряди нижчу, ніж тим, хто працює на виїзді. Якщо ти хороший криміналіст, то ним і залишишся, якщо поганий — рано чи пізно підеш угору. А якщо ти казна-який криміналіст, то обов’язково станеш начальником і будеш думати, що це сталося за небачені таланти і заслуги. Тарас мусив ставити Дрварича на місце, якщо хотів мати такий-сякий спокій.
— Веду три справи, — відповів Тарас і продекламував, які саме.
Йому це давалося легше, відколи Аленка стала співвласницею клініки, що несла золоті яйця. Дрварич схилявся перед людьми, які перебували на вершині соціальної драбини, а серед них були лікарі, власники приватних клінік і, відповідно, члени їхніх родин. З Тарасом Дрварич поводився шанобливіше, аніж з іншими, а повага — це все, чого Тарас очікував від людей. І зарплату, звісно, але і від неї, завдяки покійному тестеві, він міг відмовитися.
— І як далеко ти просунувся? — запитав Дрварич, хоча й знав відповідь.
— Справи у суді.
— Тобто, у твоєму випадку...
— Так, три свідчення, якщо буде необхідність, і все.
Дрварич удавано здивувався. Тарас мусив визнати, що в начальника були неабиякі акторські здібності.
— То чому ти не хочеш узятися за цю справу? Навіть люди нашої професії не щодня знаходять жіночий труп без голови. Можливо, це навіть уперше.
— Мені здається, в мене не було проблем з виконанням норми.
— Ні, звичайно, ні, але я досі не розумію, як ти можеш відмовитися від цієї, як ти сам сказав, цукерочки.
— Бо я пообіцяв Аленці, що ми поїдемо на лижі у Бад-Кляйнкірхгайм.
Нехай знає.
— Ага, ви їдете в Бад... на скільки часу?
Репліка прозвучала таким тоном, наче він їздить туди щотижня.
— На тиждень.
— На тиждень, — повторив Дрварич і на мить замовк, ніби прокручував цей фінт у голові. — Ну що ж, я не бачу причин, чому наше управління не могло б узятися за розслідування цієї справи.
Він втупився в Тараса.
— Ти хочеш сказати: чому не міг би я взятися?
Дрварич ствердно кивнув.
— Ти і твоя група.
— Я і двоє моїх колег.
— Ти, Брайц, Остерц, звичайно, і...
Начальник зупинився і подивився на Тараса. Тарас примусив Дрварича кілька митей чекати, а потім вирішив припинити грати в ці ігри.
— Пенца помер.
Дрварич заперечно похитав головою.
— Я думав не про Пенцу.
Він підвівся, підійшов до дверей, відчинив їх і висунувся в коридор.
— А про...
Дрварич повернувся в кабінет, за ним ішла жінка, яка перед тим привіталася з Тарасом і тепер знову йому кивнула.
— Це Тіна Ланц, дипломована психологиня і до того ж випускниця факультету інформатики. Я перелічив усе в правильному порядку?
— Насправді все навпаки, — відповіла дівчина, трохи зніяковівши.
— Як би там не було, це наша нова працівниця і член твоєї групи, Тарасе.
Дівчина подала Тарасові руку, і Тарас автоматично подав свою.
— Тіна, — повторила вона, Тарас кивнув, випустив її руку й обернувся до Дрварича, який, очевидно, чекав не такої реакції, яку прочитав на обличчі Тараса.
— Дякую, Бояне, — озвався Дрварич, вказавши театрально всіма десятьма пальцями на себе, — дякую за те, що ти підняв естетичний рівень моєї групи і при цьому взяв до уваги всі фахові й освітні критерії...
Тарас його урвав.
— Ми можемо говорити без оцих...
І замахав руками в повітрі, підшукуючи відповідне слово.
— Люб’язностей? — спробував угадати Дрварич.
— Зволікань. Панянку, якщо я правильно розумію, призначено на місце Мілана?
— Пенци? Отакої, я й забув, що його звали Мілан. Навіть не знаю, чи колись називав його на ім’я.
Не страшно, подумав Тарас, він і сам забув, що Дрварича звати Боян.