— Ви тут через жінку у Бистриці?
Тарас кивнув.
— Я хотів би поговорити з директором. Він сьогодні ще... вже тут?
— Так, я зараз йому зателефоную.
Офіціант набрав номер, повідомив, що тут поліція, і якийсь час чекав, тримаючи слухавку. Це тривало довгенько, тоді Тарас подав йому знак, а коли офіціант спробував пручатися, Тарас просто вирвав слухавку в нього з рук.
— Добрий день, Тарас Бірса, інспектор-криміналіст. Ми з колегою розслідуємо вбивство і хотіли б поговорити з вами. Куди нам іти?..
На момент у трубці запала тиша.
— Звичайно, пане Бірса, але зараз...
— Ви мене не зрозуміли, — сказав пан Бірса своїм найбільш монотонно-рішучим голосом. Чому він завжди так робить? — Кілька днів тому ми знайшли труп молодої жінки у Бохинській Бистриці, неподалік від вашого готелю, тож я негайно мушу поговорити з вами. Де це буде?
Тарас зачекав на відповідь, тоді, не прощаючись, поклав трубку і подякував офіціантові.
— Я прошу мені пробачити, — почав директор, представившись Тарасові, і Тарас записав його ім’я у нотатник. — Новорічні свята, тут жах, що робилося, і лише зараз ми приходимо до тями. Я розумію, так, звичайно, мертві не можуть чекати. Прошу, прошу... Може, вам щось принести?
Офіс директора — невеличка кімната у задній частині готелю, тій, яка виходила на ліс, а не на озеро. Мабуть, усе найкраще віддали гостям, подумав інспектор. Під олійною картиною, звісно, пейзажем Бохинського озера, сидів маленький чоловік, лисий і круглий, у сорочці, заправленій у штани із зависоко розташованим поясом. Після формального потискання рук він сів за стіл, і відвідувачам здалося, наче він упав з крісла і тепер сидить за столом навпочіпки.
— Отож ідеться про тіло молодої жінки, яку ми післявчора знайшли в річці за три-чотири кілометри звідси, біля дороги на Бохинську Бистрицю. Я сподіваюся, що ви зможете нам допомогти.
Директор розвів руки, нагадуючи допитливу дитину.
— Наскільки зможу.
— Ви і ваші працівники.
— Звичайно, звичайно... Може, ви мені дасте фотографію?
У його голосі бриніла цікавість. Тарас відчув необхідність підкреслити серйозність ситуації.
— Фотографія вам не допоможе. Тварини... зробили своє...
Директор здригнувся.
— Жінка померла приблизно за тиждень до Нового року. Скільки гостей тоді у вас було?
Директор кивав головою.
— Ох... Зважаючи на те, що тоді ще не було снігу і що кінець грудня ще не сезон, окрім різдвяних і новорічних свят, гостей було якраз стільки, щоб ми не вийшли в мінус. Але так, трохи їх було. Цього року нас врятувало зібрання якихось хіміків чи біологів. Вони тут були три дні, мені здається, якраз тоді, коли... коли... це сталося.
— Хіміків?
— Здається, все ж біологів, так, біологів з Люблянського університету. Точніше, фармацевтів. З якихось тих інститутів, з Любляни, з інших міст. Я подивлюсь, як вони називалися. Вони тут провели три дні, думаю, це були люди з профспілок, ну, ви розумієте, тепер це інакше називається. Правда, до них приїздив Міхелич.
— Міхелич? Директор компанії «Салубріс»?
— Так, він пробув тут усі три дні.
Директор розвів руками в повітрі і змовницьки усміхнувся Тарасові.
— Були й інші гості, але менше. Мушу перевірити і їх.
— Якщо ваша ласка, надайте мені список тих, хто був тут між двадцятим і двадцять п’ятим грудня. Прошу, вкажіть рік народження і номер телефону, якщо є.
Тепер директор кивав головою так швидко і з такими короткими паузами між кивками, що Тарас здогадався: зараз пролунає запитання.
— А хіба я маю право давати вам таку інформацію? Ви знаєте, це такі делікатні речі. Тут не всі були...
— Зі сім’ями?
— Так, так... саме так.
— Вирішуйте самі. Якщо хочете, я приїду з ордером, та це означає втрату часу, якого у мене нема. Дістаньте мені ці дані, а я вам обіцяю, що буду поводитися з ними, як...
Він змовницьки подивився на директора.
—...як добрий господар. Я хочу лише перевірити, чи всі, хто в списку, — живі.
Карлик, сидячи під «Бохинським озером перед весняною бурею, олія» (так було написано під картиною), кивав головою.
— Ви ж мене розумієте, правда?
Директор збентежено подивився на Тіну, вона йому привітно всміхнулася.
— Насамперед мені треба поговорити з усіма, хто тоді працював у готелі. Негайно.
Директор схопив телефон і, закінчивши розмову, прошепотів до Тараса: