— Добрий день, — привіталася вона запитально.
— Добрий день, — відповів Тарас, витягуючи з кишені поліцейське посвідчення. — Старший інспектор Тарас Бірса і колега Тіна Ланц. Ми збираємо свідчення в одній справі, яку зараз розслідуємо, і були б вам вдячні, якби ви нам виділили трішки вашого часу.
— Труп у Саві? — поквапилася запитати жінка, а її очі заблищали.
З нею клопотів не буде, подумав Тарас, і справді, через хвилину вони з Тіною сиділи у, мабуть, найбільшому приміщенні хатинки на лавці, що у формі літери Г огинала стіл, під лавою стояв іще один стілець. Перед ними на тарілочці опинився завиванець, а господиня вже метушилася біля плити. Собака бігав під ногами, і Тарас почухав його за вухами.
— Будете каву, чай?
— Ми поспішаємо. Нам іще треба опитати всіх інших власників довколишніх дач.
— Тоді ви не поспішаєте, — сказала вона. — Сьогодні тут нікого нема... Окрім одних. А до них вам варто навідатися.
Вона зиркнула на Тараса через плече, наче щойно звірила якусь таємницю, поставила кип’ятити воду і сіла за стіл.
— Її вбили, правда?
— Так, — підтвердив Тарас і продовжив, не даючи старій вставити слово. — Тепер ми намагаємося встановити її особу, і я хотів би запитати, чи зможете ви мені допомогти.
До нього на лавку вистрибнула кішка і стала вивчати гостя своїми бірюзово-зеленими очима.
— Дивно, — вигукнула стара. — Окі, що з тобою таке? Вона ще ніколи не робила нічого подібного. У вас особлива енергія.
Тарас усміхнувся і хотів погладити кішку, вона зашипіла, проте не зрушила з місця і продовжувала сидіти навіть тоді, коли Тарас провів долонею їй по голові. Коли він обережно відвів руку і витягнув з піджака нотатник, кішка знову зашипіла. Однак і далі завмерло сиділа на лавці й непорушно водила за ним зеленими очиськами.
— Як вас звати?
— Марія Стропник. По чоловікові Стропник, чоловік уже покійний.
— Як часто ви сюди приїжджаєте, Маріє?
Стара засміялася. Тарасові вона справді подобалась.
— Я не приїжджаю, я тут живу. Тут мій дім. Коли чоловік був живий, ми жили в Любляні і цей будинок мали за дачу. А потім ми переїхали сюди на постійно. Звідси мене лише винесуть.
— Тож ви знаєте сусідів?
— Я всіх знаю. Я тут єдина, хто живе постійно, тож ми домовилися, що я трохи пильнуватиму за їхніми хатами і подзвоню, якби були якісь проблеми. Дотепер нічого не ставалося, та ніколи не відомо.
— І ви маєте їхні телефони?
— Маю, — відповіла жінка і поквапилася до плити, на якій закипіла вода. Вона відставила каструльку і всипала в неї трохи засушеного зілля.
— Трав’яний, я сама збирала.
— Гарно пахне, — сказала Тіна.
— Перцева м’ята, ромашка, вербова кора і ще дещо, але це мій секрет. Помагає від простуди і головного болю.
— Ви можете дати мені список сусідів і номери їхніх телефонів? — попросив Тарас.
— Звичайно, звичайно...
Вона поставила до шафки коробку з чаєм, відсунула другу шухляду, витягнула блокнотик і поклала перед Тарасом на стіл, розгорнувши на якійсь сторінці. Перед Тарасом замиготіли записані олівцем імена і цифри.
— Перепишеш?
Тіна кивнула головою, витягнула з кишені куртки телефон і кілька разів натиснула іконку фотоапарата.
Неподалік надворі щось голосно бахнуло, собака, заскавучавши, вибіг з-під столу і заліз у кошик біля шафи. Кішка зашипіла.
— Я не знаю тільки оцих, — сказала господиня. — Це якісь нові. Я вже з ними говорила про ті петарди, але до них не доходить.
— І як довго вони нові? — запитав Тарас.
— Сьогодні дев’ятий день, відколи вони тут. І почали стріляти, тільки-но приїхали, ще перед Різдвом. Тоді вони стрельнули лише раз чи два, тому я не знала про них, але перед Новим роком було як на фронті. Молоді люди, і постійно тут товчуться. Не знаю, чим вони взагалі займаються.
— Ми до них навідаємося і поговоримо про стріляння петардами у Триглавському національному парку.
Стара вдячно посміхнулася.
— Ви ще скажіть, чи останнім часом не помічали чогось незвичайного?
— Незвичайного?
Вона наморщила чоло і якийсь час роздумувала.
— Залежно від того, що ви маєте на увазі під «незвичайним».
— Те, що відрізняється від звичайного.