— Та викличте хтось поліцію, — почув Брайц чийсь голос.
Поки доїхав до роботи, блював іще два рази і зрозумів, що самогубство теж не вихід. Відтоді він застерігався так, що сам ніколи не пив ані склянки. У нього в підвалі стояло кілька пляшок вина і ящик пива, до яких увечері доєднаються ще дві з міцнішим алкоголем, але всі ці запаси, на превелике диво, достоювали до обідів або пікніків, які він влаштовував, що тут гріха таїти, частенько. Там він зазвичай бував не п’янішим, аніж усі інші, завдяки й тому, що мало хто міг з’їсти стільки, скільки він. Коли він жере, то може пити, зрозумів Брайц: коли напихається їжею, то не п’яніє.
Робота на виїзді була чимось середнім, сірою зоною між самотністю, роботою і товариством, тож він дозволяв собі випити у чималих, та все ж контрольованих кількостях і, звичайно, тоді, коли Тараса не було поруч. Скляночка-дві, щоб мозок приємно отупів, але при цьому працював краще, ніж раніше, стирався зовнішній шум, тоді перерва, будинок-два, де він навіть міг відмовитися від запропонованого, поки ефект не зникав, тоді знову скляночка, і так тягнулося до, як він казав, обов’язкового їдла, яке його зазвичай тверезило, а у відділку, якщо мусив туди повертатися, він здавався лише трохи втомленим, але притомним. За кермом усе одно завжди був Остерць, який не був абстинентом і на пікніках у Брайца брав запропоноване пиво й випивав його так, як інші п’ють воду — щоб утамувати спрагу, та йому пиво подобалося менше, ніж інші напої. Він напився лише один раз у житті, і, як і буває після першої п’янки, йому було погано, тож мусив у своїй практичній голові зробити висновок, що алкоголь йому не підходить, як, наприклад, знав, що для Тарасового «сітроена» підходить лише моторне мастило «ELF».
Люди з Верхньої Крайни, як правило, не люблять, коли їх хтось відволікає від роботи або ж у ту пору дня, яка призначена для роботи; не люблять, коли до них навідується поліція, і цим не відрізняються від інших регіонів у Словенії. Та цього разу цікавість, викликана новиною про те, що в річці неподалік знайшли тіло жінки, переважила стриманість. Люди не знизували плечима тоді, коли перед ними з’являвся державний службовець, і не відповідали, щоб він пильнував сам себе, а не інших, а навпаки — відкладали на хвилинку свої справи і були уважними — як говорилося на початку однієї популярної радіопередачі. На жаль, їхні відповіді Брайцові й Остерцю не допомогли.
«Хто ж це міг бути?» — відповідали вони запитанням на запитання. «Ви знаєте, не маю поняття. Якби вона була звідси, вже хтось би щось сказав...» Вірніше, спілкувалися місцевою говіркою, ковтаючи голосні звуки: «Би вна бла відси, вже б хто шо скзов. Жодн не бркує...» А там, де вдома був чоловік, особливо пенсіонер, на стіл ставилася пляшка з корком: «З тх груш біля хти. Сам вигнав. Бдете пробвати?»
Отож треба з розумінням поставитися до афектованого ентузіазму Брайца, коли він замовляв меню номер один.
Минуло п’ятнадцять хвилин, перш ніж перед ними на столі з’явилися страви, і вони б прибули раніше, якби Остерць не ускладнював життя, замовляючи картоплю фрі, яку треба було спеціально готувати. Брайц накинувся на їжу і якийсь час терзав Остерця фразами типу «непогано, непогано», або «як не крути, а домашня їжа найліпша», або «нема краще як свиня» і «гусак свині не товариш»... І коли Брайц уже набрав повітря, щоб сказати щось розумніше (або довше), Остерць випередив його запитанням:
— Може, треба опитати ще кількох? Щоб Тарас потім не чіплявся...
Брайц відклав виделку на тарілку, а оскільки тарілка ще не спорожніла, це був знак, що Остерць розсердив його цим запитанням.
— То хай приїздить сам сюди, — відповів Брайц таким тоном, аж голови всіх у ресторані ледь обернулись у їхній бік. — Все одно це без сенсу, бо ніхто нічого не знає і ніхто ніде не зникав.
Остерць кивав головою, нагадуючи іграшку на пружинках — вони колись були дуже популярними: різних собачок і пінгвінів кріпили на панелі приладів або на багажній полиці, і, коли машина рухалася, вони кумедно нахиляли голови. Остерць похитав головою, коли колега знову взявся за виделку, і спробував іще раз:
— Все одно, в нас їх лише десятеро...
Цього разу Брайц не дав себе відволікти — наколов на виделку новий шматок м’яса, ножем додав картоплю, поклав усе в рот, повільно пожував, потім акуратно поклав виделку і ніж на тарілку так, щоб офіціантка, яка раптом з’явилася, не віднесла випадково тарілку, на якій було ще трохи їжі, тобто навхрест, витер серветкою кутики вуст і запитав: