Тарас отримав номер та ім’я — Барбара.
За сусіднім столом Тіна набирала телефонні номери і шукала власників дач. З більшим успіхом, але з однаково безсенсовними відповідями. Ні, ніхто не зникав, нікого не розшукують, «А її дійсно вбили?», «На даний момент ми не можемо нічого сказати, пане\пані... дякуємо, що знайшли час».
За своїми столами Брайц і Остерць писали звіти — переносили на папір усе, що він уже знав і що Брайц помістив в одне речення:
— Ні хріна не взнали.
Вони витратять цілий день на друкування протоколів про опитування селян зі Старої Фужини, тим більше, що кожен із них друкував одним пальцем. Тарас володів технікою швидкісного, майже сліпого письма, за це він мав дякувати Пенці, який відразу після появи Тараса у відділі відправив його на друкарські курси.
— Для нас уже запізно, — сказав він тоді, — а тобі буде корисно навчитися найпотрібнішій поліцейській навичці — швидко друкувати.
Тоді Тарасові було трохи образливо, та сьогодні він вдячний і справді використовує всі десять пальців. Мізинець правої руки весь час висить у повітрі, і тією рукою він часто заходить на ліву половину клавіатури.
— Тарасе...
Тарас розвернувся до Тіни, яка долонею прикривала трубку телефону.
— Якийсь Прелц, каже, що ви знайомі...
Тарас кивнув і підійшов до її столу.
— Я можу перевести дзвінок на твій, — сказала Тіна, але Тарас уже тримав телефон.
— Привіт, Тарасе. Що там у тебе, секс нормальний?
— Щодня кращий, — відповів Тарас, ніяковіючи.
— Та твоя мене питала, де я був за тиждень до Різдва. В Швейцарії, на семінарі, ти ж знаєш.
— Знаю, але вона опитує всіх в Уканці, тому я не втручався.
— Ясно, без проблем. У той час в нашій хаті не було нікого. Карін, наскільки мені відомо, теж. А ви вже знаєте, кому так не пощастило?
Тарас усміхнувся. Цього запитання він боявся. Це запитання сьогодні йому поставлять іще не раз. Дрварич і точно ще хтось.
— На жаль, природа зробила своє, — сказав він. — І, очевидно, її ніхто не розшукує.
По той бік запанувала тиша, ніби Прелц у своїй голові прокручував оте «природа зробила своє» або «її ніхто не розшукує».
— Ага, значить, так, — зрештою озвався він. — Ну, що ж поробиш, Тарасе. Кожен несе свій хрест.
— Власник тієї дачі, де я святкував Новий рік, — пояснив Тарас Тіні, яка хоч-не-хоч чула розмову.
— То мені вже не дзвонити дружині?
— Дзвони, — сказав Тарас. — Треба і біля її прізвища поставити галочку.
— Нарада, — озвався Тарас о другій і показав на дошку.
Брайц і Остерць відірвали голови від комп’ютерів і трохи відсунулися від столів. Тіна напівпідвелась, а тоді зніяковіло всміхнулася і знову сіла.
— Ти подумала, що ми підемо в конференц-зал? — сказав Брайц, зареготавши.
Остерць захихотів, усміхнувся навіть Тарас.
Він підійшов до дошки, взяв губку і став витирати всі пункти попереднього дня так старанно, аж поки перед очима четвірки не засяяла біла пластикова поверхня.
— Що у нас є?
Він подивився на Остерця і Брайца.
— Значить, так, — сказав Брайц, беручи зі столу аркуш паперу. — У Старій Фужині ми опитали людей...
На Тарасовому столі задзвонив телефон. Він показав знаком Тіні підняти слухавку, а сам слухав Брайца, який говорив, що...
—...чотирнадцять осіб зі стількох саме будинків, тобто господарств, тобто адрес. Результатів, які стосувались би безпосередньо нашої жертви, — нуль...
Тіна прикрила долонею слухавку і кивнула Тарасові. Брайц зупинився.
— Хлеб з факультету біотехніки.
Тарас підійшов до неї і схопив телефон.
— Добрий день, старший інспектор-криміналіст Тарас Бірса...
Тарас розповів, у чому справа, поставив кілька запитань, подібних до тих, що ставив раніше попереднім співрозмовникам. Голос на тому боці був сухим, відповідав коротко, як і інші перед ним. Ні, він нічого не бачив, усі, кого він знає, приїхали на той семінар і поїхали додому, ніхто не зник.
— Скажіть, — мовив Тарас, — а яка була мета цього семінару?
— Що ви маєте на увазі?
— Чому ви були там три дні?
Голос на другому боці посуворішав.
— Це був не так семінар, як ділова зустріч, — сказав він після короткої паузи. — І спілкування.
— Неформальне? — запитав Тарас.
— ...І це теж.
— Це звична практика, що до ваших зустрічей приєднується директор «Салубріса»? На всі три дні?
Знову коротка заминка.
— Ми навчаємо майбутніх дослідників, розумієте. Кадри, які б могли працювати і в пана Міхелича.
— Робоче і неформальне спілкування... — Тарас подивився на список, що лежав перед ним, — чотирьох студентів, декана факультету і директора фармацевтичної компанії з супутницею.