Тіна запитально на нього глянула. Він зовсім забув, що дивиться на неї. Тарас похитав головою, мовляв, нічого, і відвів погляд. Так, тепер усе буде інакше. На Брайца і Остерця могла б світити ціла супернова зірка, та він не вмів би описати відтінку їхнього волосся, тобто того, що від їхнього волосся залишилося.
— Отож... — почала Тіна, коли Брайц замовк, а Тарас не подав жодного знаку, що буде говорити. — Ми розмовляли з усіма власниками дач в Уканці, окрім двох, до яких я ще не додзвонилася. Їх дванадцять. Здається, результати дуже схожі на ті, які мають Зоран і Павле...
Тіна подивилася на них, і Тарас міг присягнутися, що вони почервоніли. Коли востаннє вродлива молода жінка називала їх на ім’я за останні двадцять років? І чи взагалі коли-небудь?
— ...тобто ніхто нікого не розшукує, ніхто нічого не чув і не бачив, і в час убивства там не було майже нікого.
Тіна розповіла про стару жінку біля озера і чотирьох студентів, які на момент скоєння злочину святкували в Уканці продовження Нового року і...
— Наскільки наразі відомо, крім старої і Балажича, Мілана Балажича, вони там були єдині.
Про інцидент Тіна не розповіла.
— І так, човен. Я розмовляла з Балажичем, який заявив у поліцію про викрадення човна... Двадцять другого, коли він повертався з Уканця. Відтоді його не було в Бохині, а сьогодні йому зателефонував його новий сусід, до якого ми... — Тіна подивилася на Тараса, і йому здалося, що вона ледь помітно усміхнулася, — ...вчора навідувались, і розповів, що молоді люди позичили човен і потім його повернули, щó я й підтвердила. Човен справді прив’язаний на причалі перед його дачею.
Дівчина відсунула папери від себе і ледь відсунулась від столу.
— Після цього він подякував і запитав, чи йому слід повідомляти поліцію. Це все.
Тарас подивився на дошку. Йому страшенно хотілося щось дописати, та не було чого. У час убивства на дачах були стара пані, яка лежала в ліжку з температурою, чотири ідіоти, які були здатні на будь-що, але не на те, щоб убити жінку, відрізати їй голову і жити з цим далі, ніби нічого не сталося, хіба що їм у цьому допомогли якісь дуже важкі наркотики, і той Балажич, який після вбивства навряд чи заявляв би про викрадення човна. Чи ні?
— А ти питала Балажича, чи бачив він тоді когось? Кого-небудь?
— Так, питала. Ні, він нікого не бачив. Проте він тут був усього півгодини. Приїхав, перевірив, чи все зачинено, світло, воду, навідався до пані Стропник, що вона підтвердила, і поїхав до поліції написати заяву.
Тарас зняв з маркера ковпачок і після коротких роздумів до Старої Фужини з позашлюбною дитиною дописав «човен» і в дужках — «помножити на два». Бо, як він уже знав, всесвіт залінивий на випадковості. Інспектор відступив на два кроки і глянув на дошку. Зазвичай він навіть не дивився на те, що написав. Коли він розповість Брайцеві, Остерцю й Тіні про свої знахідки, допише на дошці «семінар студентів факультету біотехніки». На такий захід не щодня приїжджає директор найбільшої фармацевтичної компанії в державі з повією, яка там святкує своє вісімнадцятиліття. Але ще не час. Він знову подивився на написане й оте «х 2» біля човна замінив на «х 3».
Тарас глянув на годину на телефоні.
— Незабаром зателефонує Дрварич, — сказав він. — Хто візьме слухавку, хай скаже, що я поїхав у справі кудись, де сигнал не тягне, і що повернуся біля четвертої.
Тарас вимкнув телефон і зняв з вішака куртку.
— Побачимося пізніше.
Розділ 16
О пів на другу він був уже вдома, а через п’ять хвилин, переодягнувшись у спортивні штани, теплішу футболку і вітрівку, взувши кросівки і вхопивши банан, уже стояв за дверима. Він зібрався пробігтися Дорогою спогадів і побратимства, вздовж якої у рік смерті президента давно зниклої Югославії висадили липову алею. Сімдесят вісім лип — стільки, скільки президент прожив років, — улітку відкидали приємну тінь. Здавалося, ніби біжиш зеленим тунелем. Тепер замість листяного даху в небо стриміли голі гілляки, а на землі лежав збитий грудками сніг, бігти по якому була справжня мука — не відчувалося жодної опори. Щоправда, пробіжка, на яку нема достатньо часу, а тим паче без розігріву і нормальної розминки, Тарасові великого задоволення не приносила, та в нього не було вибору, бо ввечері він мав справи (за його визначенням — нав’язані обов’язки), і якщо він відмовиться їх виконувати, вечір буде нестерпним. За п’ятдесят хвилин він пробіг свою дистанцію, якої ніколи точно не вимірював, але яка за відчуттями становила сім кілометрів; швидко зробив розминку, прийняв душ, переодягнувся, вхопив сандвіч, який приготував іще вранці і поклав у холодильник, швиденько розігрів так само вранці заварений чай і вже о третій був на паркінгу перед відділком. А через три хвилини — в кабінеті, все ще з розпашілим після пробіжки обличчям. Усі троє колег були на місці, кожен за своїм комп’ютером. Тарас повісив куртку, сів за свій стіл і ввімкнув комп’ютер.