— Він дзвонив?
— Так, — відповіла Тіна.
— І питав, чому ми ще не знаємо, хто жертва?
Дівчина похитала головою.
— Завтра вранці, о дев’ятій, будь у його кабінеті. Якийсь Петан хоче тебе бачити. Мені там теж треба бути.
Тарас усміхнувся. Малий засранець, хто б міг подумати. Брайцове й Остерцеве однопальцеве друкування замовкло.
— Він сказав, навіщо?
— Ні. Він також не сказав, хто такий Петан.
— Я знаю, хто він такий, — сказав Тарас і усміхнувся. Якусь мить вона дивилася на нього здивовано, а тоді зрозуміла.
— А, це той?
— Що той гівнюк хоче від тебе?
— А, це той Петан, що адвокат? — запитала Тіна.
— Так, — втрутився Брайц, — словенський адвокат року і все таке. — І навіть більше... Розказати їй?
— Розказуй, — сказав Тарас, хоча Брайц розповів би те, що збирався, і без його дозволу.
— Коли я працював у відділі наркотиків, у нас був начальник, який нікому не ліз в задницю. Тисель. Ти, Тарасе, його знав...
Брайц завжди так починав, і Тарас і тепер кивнув головою.
— ...Ну, й одного разу розслідування привело нас до високого товариства адвокатів, бізнесменів, політиків, які в одному пансіонаті, відомому замку в Приморському краї, організовували кокаїнові оргії. Різношерсте товариство, інтернаціональне, балкансько-італійське, різношерсте також за вподобаннями. Натурали і гомики, дуже демократично. Один із наших працював там під прикриттям як офіціант, він їх усіх зняв на камеру, тож ми знали, куди їхати. Невідомо яким дивом ми отримали ордер, і, що ще дивніше, ніхто їх не попередив, тому, коли ми вдерлися в той барліг, було на що подивитися.
Брайц зробив коротку паузу, якої Тарас і очікував.
— Ех, Остерцю, Остерцю, шкода, що тебе там не було... Ну, якщо коротко, то в тому великому салоні було п’ятнадцять дівчаток, усі голі-голісінькі, всі з однаковими зачісками, всі фарбовані блондинки з поголеними поцьками, всім до двадцяти: звичайно, там не було неповнолітніх. Усі або нюхали, або чпокалися, або і те, й те. Але нашого Петана знайшли не там. Його застали в сепаре з двома типами, і він якраз злизував кокаїн з їхніх членів. Поголених, звичайно, щоб месьє до писка не втрапила яка волосина.
Тарас дивився не на Брайца, а на Тіну. Коли він згадав Петана, її обличчя на мить скривилося, вона глянула на Тараса.
— Ви жартуєте?
Тарас похитав головою і глянув на Брайца.
— Якби ж то. Навіть сьогодні мене крутить... маю на увазі в животі, не нижче, не хвилюйтеся. Два чоловічі пупси з м’ячиками, а пузатий Петан цьмак, цьмак...
Він скривився, а Тарас усміхнувся сам до себе. Яким би товстим не був Петан, його живіт був не більшим, ніж у Брайца.
— Коли це було? — запитала Тіна.
— Це не важливо, — відповів Брайц. — Бо цього ніколи не було. Офіційно цього не було. Ми все обдивились, описали, згребли майже кілограм кокаїну, але наступного дня, коли прийшли на роботу, нас зустріла фінансова поліція, Тиселя відсторонили через якусь неістотну дурню, а наше розслідування було припинено.
— Як припинено?
— Нібито через допущену процесуальну помилку справа в суді розвалилась би. У нас був ордер на обшук у закладі харчування, а сепаре були частиною приватних приміщень. І кокаїн буцімто знайшли лише там, що, ясно, неправда. Він був усюди.
Тіна ще раз подивилася на Тараса.
— І що він хоче від тебе?
— Ой, — сказав Тарас, — завжди щось знайдеться.
За п’ятнадцять четверта зателефонував Міхелич.
— Я вас слухаю, — заговорив він глибоким голосом, що скидався на урочистий тон. — Мені повідомили, що ви хотіли зі мною поговорити.
Тарас представився, повторив те, що сьогодні вже казав разів зо тридцять, не менше.
— На жаль, я не можу вам допомогти...
І поки Міхелич пояснював, що він нічого не знає і нічого не бачив, Тарас роздумував, чи варто запитувати, щó директор найбільшої фармацевтичної компанії три дні робив на якомусь семінарі аптекарів. Інспектор вирішив зробити по-іншому.