— Що доброго чувати?
Дрварич дав Петанові рукою знак говорити.
— Я Борис Петан, — почав він, і Тарас його перебив.
— Я знаю, хто ви. Брайц передає вам вітання.
— Байц?
— Брайц. Поліцейський, який вас затримав на тій фазенді у Приморському регіоні.
— Ага... — сказав Петан, і Тарас мусив визнати, що той добре тримається, бо навіть не почервонів. — Як би там не було, я тут у ролі адвоката пана Резмана, про якого ви, може, чули...
— Чув, — відповів Тарас і обернувся до Дрварича. — Це той злочинець, який викрутився, визнавши вину, і тепер відбуває покарання під домашнім арештом. — Тарас повернувся до Петана. — В чому там була справа? Наркотики, кокаїн?..
— Справа була в абсолютно законній торгівлі харчовими добавками...
— Точно, ви маєте рацію. Стероїдами. Я вже забув. Кокаїн ішов бонусом, чи не так?
— Пан Петан тут, бо скаржиться на те, як ти повівся з сином його клієнта, — озвався Дрварич.
— І де я мав честь познайомитися з його сином?
— Учора в Уканці біля Бохинського озера, — сказав Петан, стежачи при цьому уважно за Тарасовим виразом обличчя.
Тарас стенув плечима.
— Допоможіть мені, будь ласка, згадати. Вчора у Бохині я розмовляв з багатьма людьми.
— В Уканці, при затриманні через його невідповідне поводження з поліцейським, чого ми не заперечуємо. Ви його відвезли на автомобілі і... — адвокат витягнув з папки, що лежала у нього на колінах, аркуш паперу. — Цитую: «У лісі за приблизно сто метрів від житлового відпочинкового об’єкта його батька ви витягнули його з автомобіля і тричі засунули голову в сніг, при цьому він щоразу ледь не втрачав свідомості, а коли це сталося втретє, він блював і неконтрольовано випустив рідину...»
— Що? — запитав Тарас.
Петан збентежено стискав папір у руці.
— Що він зробив? Яку рідину випустив?
— Він... упісявся, — нарешті вимовив Петан, почервонівши.
— Ага...
— При цьому він зазнав фізичних та душевних мук і травм, які ми зафіксували. Ось тут...
Адвокат подав Тарасові ще один папір. Прокляті літери затанцювали в нього перед очима, і він спробував приховати, що для того, аби їх прочитати, мусив відсунути картку подалі від себе.
— Тут написано, що він блював і що через це...
Латинський вираз, який він за найбільшого бажання не зміг би вимовити.
— Подразнено горло і гортань, — сказав Петан.
Тарас віддав йому аркуш й усміхнувся.
— Те, що ви описали, швидше нагадує наслідки вживання кокаїну, який я під час розмови помітив у житловому об’єкті, про який ви згадали.
— Це не пройде... — почав Петан, а Тарас його перебив:
— У вас нічого немає. А тепер, якщо дозволите, я прощатимусь, бо в цьому управлінні іноді треба працювати.
Тарас підвівся і рушив до дверей.
— У нас є свідок.
Тарас обернувся.
— Ваша колега, — сказав Петан і показав на Тіну.
Тарас мимоволі глянув на дівчину і помітив спокій, якусь навіть легку посмішку, яка промайнула її обличчям. А чому б і ні. Вона ж може щось виграти від цієї ситуації. Він швидко прокручував у голові різні варіанти. Пенца його б не заклав, Брайц і Остерць теж, ніхто з тих, кого він знав, але її, її він хіба знає? Він знає її покоління, людей, молодших за нього на двадцять років... До того ж, вона — жінка. А що він знає про жінок? Донині він не працював із жодною. А що, коли вона амбітна, з тих, які йдуть по трупах? А Дрварич? Він може підставити? Це він її підіслав?
— Тіно, говори, — попросив Дрварич.
— З чого починати?
— Розкажи все, що сталося.
— Те, що сказав пан Петан, звичайно, правда...
Тараса запекло, ніби хтось йому дав ляпаса. Він почувався так, як почувається людина, яка на вечірці підкочується до дівчини, а потім, коли протверезіє, дізнається, що це — однокласниця його дочки. Двадцять років роботи детективом, розвитку інстинкту стосовно людей, їхніх намірів, поведінки, характеру... все розвіюється з вітром, коли з’являється дівчина в короткій спідничині. Ех, Тарасе, Тарасе...
— ...звичайно, правда, — повторила вона, — але лише до тієї миті, коли він описує події перед дачею, але потім — ні. Правда, що колега затримав вищезгадану особу через напад на поліцейського при виконанні службового обов’язку і, коли той заспокоївся, випустив за сто метрів, це правда, від згаданого об’єкта. Жодного — як ви сказали?..
Петан не відповів. З непорушним обличчям він дивися на Тіну.
—...жодної жорстокості у його діях не було. Ми розійшлися мирно, якщо, звичайно, не згадувати крики і лайку вашого підопічного.