— Тарасе, маєш хвилину?
— Так.
Дрварич увійшов у кабінет і пошукав очима вільний стілець, але такого не було. Він зупинився перед дошкою і розглядав записи.
— Як просуваєтеся?
— Ніяк, — сказав Тарас.
— А це що?
— Це соломинки, за які ми хапаємося.
— Ви вже знаєте, хто жертва?
— Ні.
Дрварич зітхнув, але по ньому не було видно, що він надто стурбований.
— Ще дізнаєтеся... Я прийшов сказати інше. Той Петан, який приходив сьогодні... Не май ілюзій. Те, що він назбирав, не зможе піти офіційним шляхом. Він це й сам знає. Він спробував через молоду колегу, — Дрварич показав на Тіну, — але тільки змарнував час. Тут одне одного не здають, правда?
— Так, звичайно, особливо тоді, коли нема кого за віщось здавати.
Дрварич кивнув дівчині.
— Звичайно. Я хочу сказати, що він не заспокоїться. Той, на кого він працює, крім торгівлі харчовими додатками, займається і медіа, він — співвласник однієї телевізійної програми, трьох радіопрограм та кількох газет і журналів. Готуйся до підступної пастки.
Невже Тарас був несправедливим до Дрварича? Але що робити з тим фактом, що він — поганий криміналіст і тому вирішив стати начальником і зайняти посаду, на якій треба ковтати всяке сміття і спускати його донизу? І з тим фактом, що в нього з часом зблякло усвідомлення того, що його мертві отримували на суді сатисфакцію рідше і пізніше, ніж Тарасові? Чи хотів Тарас бути на місці Дрварича? Чи хотів би він отримувати на сто євро більше, щоб днями нидіти в кабінеті, на нарадах, лижучи задниці то одним, то іншим? Невже Дрварич дратував його більше, ніж якийсь інший начальник?
— Хай пробує. Я не ховаю у шафі жодних мальовничих скелетів.
— Насправді всім нам через це треба готуватися до удару під дих. Це варто мати на увазі.
Дрварич обернувся до дверей, та зупинився біля Тіни і запитав її, як вона почувається на новій роботі, і перед тим, як він вийшов, вони обмінялися кількома люб’язними репліками.
— Скелети? — здивувався Брайц, коли Дрварич зник за дверима. — Про які, на бога, скелети він говорив?
Тарас не відповів. Подивився на таблицю і записані на ній пункти поглядом людини, яка змогла скласти докупи кілька пазлів і тепер намагається зрозуміти, яка картина за ними ховається. Даремно. Кілька пазлів із хтозна-скількох, і невідомо, чи вони взагалі з цього набору.
— Тарасе, нарешті! — озвався з-за свого комп’ютера Брайц. — Я знайшов. П’ятсот дев’яносто євро за комплект зчеплення. Про ремонт я теж домовився.
О дванадцятій вони обідали у «Максі-маркеті». Були роки, коли навіть ця їдальня була для Тараса занадто дорогою, і він їв приготовані вдома сандвічі або йогурти з бананами і подібні штуки. Коли він заходив, щоб з’їсти рагу, в нього завжди потім були докори сумління; і навіть нині, коли міг собі без проблем дозволити набагато кращі ресторани (наприклад, сусідній «Maxim», якби раптом забаглося побути в Петановому товаристві), він обідав серед студентів і пролетарів. Тарас узяв курку з рисом, Тіна те саме, а Брайц і Остерць — гуляш і поленту.
Коли вони сіли, Брайц почав мудрувати, що по добрий гуляш треба ходити у громадські місця, бо... Тарас його не слухав, він сидів навпроти Тіни.
— Тарасе, навіщо ти написав на дошці «петарди»? — запитала дівчина.
Інспектор якраз відкусив шматок курки і намагався не ковтнути його занадто швидко. Відколи народилися доньки і завжди на все бракувало часу, в нього почалися проблеми з тим, що він усе надто швидко ковтав, тож їжа застрягала в стравоході. І навіть тепер, коли жодної потреби їсти на ходу не було, звичка залишилася. Цього разу йому вдавалося стримуватись.
— Ти пам’ятаєш, що сказала та стара жінка, з котом і собакою?
— Про петарди?
— Так.
— Вона сказала, що коли вони приїхали, десь о четвертій, то почали стріляти.
— Ні, вона цього не говорила.
Тіна запитально подивилася на Тараса.
— Вона сказала, що вперше почула стрілянину, коли вони приїхали.
— Так, і?
— Вистрілило раз чи два, і вона тоді взагалі не була впевнена, що це петарди, доки знову не почали стріляти перед Новим роком. Коли ви пішли перевірити човен, я розмовляв із тими двома, і вони розповіли, що купили петарди лише десь за день-два до Нового року. Один із них забув їх у Любляні, і вони поїхали по нові в Радовлицю.
Тіна відклала ніж і виделку на порожню тарілку і ледь відсунула її від себе. Тарасова тарілка теж спорожніла.