— І що нам це говорить?
— Це нам говорить, що ту петарду 23 грудня кинув хтось інший. Хтось, кого наш свідок, очевидно, не помітила. Якщо це була петарда.
— Це наша «Varta»?
Тіна допитливо дивилася на Тараса. Брайц і Остерць цілком віддали себе гуляшу. Остерць, не дуже криючись, у півфіналі нападу на тарілку виколупував зубочисткою шматки м’яса з проміжків між зубами. Брайц відламав шматок хліба і відправив гуляти по соусі... Вони вже давно позбулися професійного інтересу, що не так погано. Розслідування може затягнутись, і якщо в нього кидатися з головою, як, очевидно, робить Тіна, сорок два кілометри не пробіжиш. Тарас подивився на Брайца — гуляш стікав з його нижньої губи по підборідді... Говорити з ним про марафон було не дуже доречно.
— Сподіваюсь, це хоч щось, — відповів їй Тарас. — Краще хоч щось, аніж нічого.
Коли вони повернулися в кабінет, інспектора зустріла мелодія дзвінка на телефоні, який Тарас забув на столі. Телефон затих, перш ніж Тарас устиг його взяти. Номер починався на міський код Целя. Тарас перетелефонував, відповіла секретарка Міхелича.
— Пане Бірса?
— Слухаю?
— Запишіть цей номер. Я її попередила, що ви будете телефонувати.
Тарас записав, подякував і вже хотів завершити розмову, але секретарка його перебила.
— Пан Міхелич хоче з вами поговорити. Хвилинку...
Вона почекала кілька секунд, поки директор узяв слухавку. Не вітаючись, як людина, що не звикла марно витрачати час на всякі люб’язності, він перейшов до справи.
— Інспекторе, я не можу вам перешкодити втручатися в речі, які до вашої справи не мають жодного стосунку, і тим паче й не хочу вам завадити. Тому даю вам номер нашої... так би мовити, приятельки. Але оскільки на кону серйозні речі — і ви маєте рацію, я всі ті дні і ночі пробув у Бохині, — я хотів би вам їх пояснити.
— Будь ласка.
— Я не можу говорити про це по телефону. Чи вам не було б складно приїхати до нас у «Салубріс» у Словенські Кониці? Наприклад, післязавтра об одинадцятій?
— Зараз гляну...
Тарас відвів слухавку від вуха і навмисне пошарудів паперами на своєму столі. Він іще трохи зачекав, а тоді відповів:
— Так, добре.
Інспектор попрощався, поклав слухавку і, підводячи погляд, помітив, як Тіна намагається приховати усмішку.
— Що?
— Нічого...
— Що таке?
— Ти шелестів паперами, щоб схоже було, ніби ти шукаєш... як це називається?
— Що? Діловий щоденник?
— Так, мабуть. А сьогодні ще хтось користується тими... діловими щоденниками?
Вона взяла мобільник і кілька разів провела по ньому пальцем. Звичайно, нічого не було чути.
— Ти не повіриш, але я розмовляв із чоловіком, старшим за мене.
Тарас показав їй язика і впіймав вражений погляд Остерця, який щойно завершив телефонну розмову.
— Центр соціального захисту в Єсеницях. Я домовився про візит.
Тарас кивнув головою.
— Щодо тебе...
Обернувшись до Тіни, простягнув їй аркушик.
—...це номер супутниці Міхелича. Зустрінься з нею і спробуй дізнатися щось корисне. Найперше, чи вона жива.
Дівчина взяла аркушик двома пальцями, великим і вказівним, невимушено, з натяком на кокетування. Вперше, відколи її побачив, він подумав, що риси її обличчя гармонійні. І дуже ймовірно, що завеликі очі якось по-особливому прикрашають її.
Розділ 19
О пів на десяту вечора Тарас лежав у калюжі власного поту на підлозі спортивного залу середньої школи в центрі Любляни і збирав сили, аби розплющити очі. Він радів, що тренування завершилось. І міг привітати себе з тим, що витримав, що зробив увесь круговий тренінг, пройшов усі етапи і навіть той смертельний: стрибок з гімнастичної стійки на великий мат з перекидом, а тоді стрибки обома ногами через чотири перешкоди. Щоразу він собі обіцяв, що цей етап він пропускатиме, але обіцяне залишилося обіцяним. Поки йому не порвуться зв’язки в колінах. З молодшими таке вже ставалося, і якщо настане його черга, тоді й перестане. Щоправда, молодшим коліна прооперували, і вони повернулися, а він не повернеться. Тарас підвівся з підлоги і поклав мат на купу інших.
— Підемо чогось вип’ємо, Тарасе? — запитав Яснич, начальник приватної служби охорони, колись серйозний боксер у середній категорії. Яснич, як і Тарас, приходив у зал тричі на тиждень, але навіть близько так не виснажувався. Він спочатку розігрівався, вішав боксерську грушу і бив по ній у двохвилинних інтервалах. Робив десять підходів, пауза між якими тривала одну хвилину. Після цього двадцять відтискань і тоді розтяжка. І якщо Тарас наприкінці тренування був мокрий-мокрісінький, у Яснича лише темнів комірець довкола шиї. Попри це у Тараса не було жодних ілюзій: на рингу проти Яснича у нього не було б шансів.