— Я не можу.
На жаль, мабуть, удари, яких Яснич зазнав під час кар’єри, вплинули на його пам’ять, бо, коли вони разом ішли чогось випити, Яснич щоразу щиро дивувався, що Тарас не п’є алкоголю. І Тарас щоразу пояснював, чому бере кока-колу. І щоразу їхня з Ясничем розмова про це завершувалася запитанням:
— І що, з цим нічого не можна вдіяти?
І щоразу Тарас терпляче хитав головою.
— По одному пиві?
— Я маю роботу.
Тарас пішов по бурек на Міклошичевій вулиці.
— Кока-колу, пане інспекторе?
— Ага.
Албанець простягнув йому напій у півлітровій пластиковій пляшці і, коли Тарас відрахував півтора євро, засміявся.
— Я тобі дам іще один бурек.
— Якщо даси, я за нього заплачу.
Продавець усміхнувся і похитав головою.
— Ні, не будеш платити. Добрі люди мають допомагати одне одному.
— Я не з санітарної.
— Знаю, що не з санітарної.
Поки Тарас дійшов до машини, він уже доїдав бурек. І ні, в нього не було жодної роботи, просто він пообіцяв Аленці подивитися фільм, який вона принесла з бібліотеки.
— А ви дотепер випозичаєте фільми? — запитала Аня, коли вперше приїхала з Відня. Ніби за два місяці її відсутності все мало змінитися.
— Я й досі поліцейський, і копіювання фільмів досі заборонено, — сказав Тарас, який так і не навчився завантажувати контент з інтернету. Правда, він ніколи й не пробував.
— Це простіше простого, — сказала Аня, і Тарас їй вірив, йому просто не хотілося. А в цьому разі навіть і не допомогло б, бо фільм, який Аленка принесла з бібліотеки, був якимось шедевром, що його зняв турецький режисер і отримав за нього премію на Каннському фестивалі. Тарасові не дуже хотілося дивитися турецький фільм з англійськими субтитрами. При перекладі, звісно ж, щось втрачається, то хай уже тоді втрачається в словенському перекладі. Хоча, з іншого боку, на словенську будуть перекладати все одно з англійської.
— Фільм іде три години, — сказав Тарас, вийнявши диск із футляра.
— Три години?
Вони вирішили подивитися половину фільму сьогодні і половину завтра. Тарас розраховував на те, що Аленка засне через двадцять хвилин від початку фільму і він перемкне на Саутгемптон–Болтон або якийсь інший так само безглуздий матч. Він був такий втомлений, що не був певен, чи зможе стежити за подіями в анатолійському селі, точніше, дивитися історію про колишнього актора Айдина, який тепер утримує невеличкий готель у селі в Центральній Анатолії, а у вільний час пише огляди для місцевого часопису і задумує книгу про турецький театр, — так писалося в анонсі.
— Тарасе, я можу дещо в тебе запитати?
— А якщо я скажу, що не можеш?
Аленка не відреагувала.
— Питай.
— Що не так?
Вона сиділа у своєму кутку оранжевого дивана, який вони купили... ох, Тарас не міг навіть згадати коли, але це точно була їхня перша спільна річ. Якісний, бо пережив усі ці роки, а разом із тим страшенно незручний. Не минало й дня, щоб Тарас, сідаючи на цей диван, не обіцяв собі, що візьме й викине його. Потрібна була гнучкість факіра, аби зручно вмоститися на ньому.
— Що ти маєш на увазі?
— Ти мовчиш, ходиш задуманий... Більше, ніж завжди, тебе дратують деякі речі, деякі...
— Хто?
— Мої колеги-лікарі.
— Вони завжди мене дратували.
— Тепер іще більше.
— І відколи це «тепер іще більше»?
— Останні півроку, скажімо.
— Вони ж і тобі діяли на нерви.
Тарас вставив диск у програвач і сів на оранжевий інструмент катування. За багато років спроб він дійшов висновку, що найзручнішою є така поза: дві ноги викласти на стіл, сідниці змістити на краєчок дивана. Він займав її, коли дивився телевізор або читав лежачи — як керують лежачи гонщики автами на «Формулі один».
— Не так сильно.
— Що не так? Усе так...
Тарас узяв пульт.
— Я вмикаю?
— В тебе є інша?
— Є одна, без голови.
Аленка не засміялася, та й самому Тарасові репліка не звучала смішно.
— Я серйозно, Тарасе.
— Звідки в тебе такі ідеї? Я щось таке сказав... уві сні, чи що?
— Ні, мені просто цікаво. Я чомусь так подумала.
— Ну, і яка? Я ж ні з ким не знайомий.
Кілька секунд Аленка дивилася на чоловіка так, як Тарас зазвичай дивився на людей за столом у кімнаті з дзеркалом.
— Ні, неправда. А як щодо тієї новенької на роботі?
— Я її знаю три дні, а дивний я начебто цілих півроку.
Жінка відмахнулася рукою, мовляв, навіть не сперечайся.