— Я не сказала, що в тебе з нею щось є, я сказала лише, що неправда, що ти ні з ким не знайомий.
Тарас натиснув на «Play».
— Тоді що?
Побігли реклами, анонси фільмів — усе це Тарас перестрибував за допомогою пульту, доки не дійшов до застережень, написаних різними мовами, про те, що копіювати фільми — це злочин, такий самий, як зображено в коротенькому відео, де хлопець удирається в машину. Якщо вже дотримуватися точності, якось сказав Тарас Аленці, коли пішла ця сцена, того автомобільного злодюжку треба було запустити на автомобільний завод, а не в приватну машину. Ті, що стягують фільми з нету, крадуть із джерела, а не по будинках.
— Нічого, все в порядку.
То що з ним таке? Багато всього. Як їй сказати, що він почувається якось... безглуздо? Навіщо було кидати альпінізм, виснажувати себе всі ці роки, коли врешті-решт буде так, як має бути завдяки її батечкові? Вставай, працюй, займайся з дитиною, спочатку з однією, потім з іншою, оплачуй квитанції, розраховуйся за кредит, знайди заміну горам, щось, що не буде таким небезпечним і затратним у часі та грошах, — бігай, їздь на велосипеді, займайся аматорським боксом — і жени, жени, жени, поки все не перетвориться на одне й те саме... І переконуй себе, що в тебе нема вибору, що так воно є і що, зрештою, все не так і погано. Як би там не було, а на світі мільйони людей, які б радо помінялися з ним місцями. Мільярди.
Колись вони з тестем перетнулися в «Меркаторі», супермаркеті. Це був один раз за всі роки, коли вони випадково побачилися. Тарас тримав у руці кошик, бо у візку потреби не було. Старий не привітався, окинув оком вміст і запитав: «Вистачить грошей?»
— Я не розумію тебе, Тарасе, — сказала Аленка; вона не дивилася на екран, де старший чоловік ішов стежиною, а камера відкривала піщані стовпи Анатолії, чи Каппадокії, чи чого там. — Я не розумію. Після всіх цих років ми нарешті маємо гроші, ми можемо собі дозволити те, чого раніше не могли, з дітьми все добре, а в тебе депресія. Мені часом здається, що ти дражниш Бога.
Старий підійшов до невеличкої будівлі — це був готель, зайшов за стійку. Очевидно, власник.
— Але ж не моїми стараннями.
— Що?
— Те, що ми можемо собі все дозволити. Не завдяки мені.
Аленка дивилася на чоловіка, ніби він сказав щось немислиме.
— А хіба не байдуже?
— Якщо це байдуже, тоді що не байдуже?
— Не байдуже, щó ти зробиш з лотерейним квитком, який витягнув. Окрім того, щоб ти знав, переміг ти, мій батько це визнав...
— Я переміг? Що він визнав? Він перелякався смерті, не мене. І навіть тоді не радився зі мною, а зробив так, як хотів. Та справа не в цьому. Я з ним не змагався...
Хоча, мабуть, таки змагався.
— Тепер у нас все чудово. Та не завдяки мені. Не завдяки моїм зусиллям. Не тому, що я двадцять років спливав кров’ю, двадцять років нікуди не ходив, маю на увазі гори... А чому? Бо він отак... за одну секунду.
— Ти міг би сказати, що не потребуєш його допомоги.
Тарас похитав головою.
— Якби я міг, так би і зробив, і ти б досі отам... — Тарас показав на стіл, — рахувала квитанції. Я, може, і в депресії, та не божевільний. Крім того, він помирав, і він по-своєму заборгував мені. Він заборгував тобі, але, оскільки в нас із тобою спільний рахунок, заборгував і мені... Тому... — Тарас подивився на дружину з більшим осудом, аніж цього справді хотів. — Зрештою, я не взяв нічого. Це ти все взяла.
Аленка закотила очі.
— Ясно. Якби я знала, що ти хотів до кінця життя рахувати кожен цент, перш ніж його від себе відірвати...
— Давай припинимо, — перебив її Тарас. — Це нікуди не веде. Я тобі нічим не докоряю, і якби ти мене запитала, я б сказав «так».
— Тоді в чому проблема?
— Проблеми нема.
Проблема була, бо він і тепер, через двадцять років, а з віком щоразу частіше, згадував про такі речі, як вечеря у селі Тукуче, де були останні муровані будинки, перед походом до базового табору. Власниця, непалка з племені Гурунг, на їхнє замовлення запекла дві курки. Він цілий вечір на них чекав, і, коли нарешті отримав, на двох тацях все було перемішано й посічено — від голови до пазурів, і все тверде, підгоріле і нестравне.
— Це були старі кури, — сказала жінка на своє виправдання.
І вони їх з’їли. А він зможе пригадати, чим вечеряв учора?
— Не знаю... — сказав він несміливо. — Маю відчуття, що я не налазився по скелях.
— Ну, то зроби це тепер. Запроси когось зі своїх знайомих, ти зараз навіть у кращій формі, ніж був тоді.
Тарас засміявся.
— Дякую, та це не так.
Окрім того, він і сам у голові уклав список своїх постійних, тимчасових і одноразових колег-альпіністів. Двадцять імен, з яких тринадцятеро — на тому світі. Один помер від раку, а всі інші загинули в горах.