Тарас зітхнув, і Тіна вражено глянула на нього.
— Вона повинна бути мертвою, — пояснив Тарас. — Наша, як там її?..
— Іва Паска?
— Хто-небудь... Я вже подумав, що це вона — наша Джейн Доу.
Інспектор замовк, стоячи у неї за спиною, опираючись рукою на спинку стільця.
— Що їй відповісти?
— Що мені шкода, що вона жива.
Тіна зиркнула на шефа з-за плеча.
— Напиши їй, — протягнув поволі Тарас, — що нам треба терміново з нею поговорити. Наприклад, завтра о восьмій ранку.
— У неї вдома? На роботі?
— Ні, з мене досить. Я поліцейський, який розслідує вбивство, а не інкасатор. Нехай приходить сюди.
Вівторок не був підходящим днем для того, щоб завітати до Сімони Нате, директорки Центру соціального захисту у Єсеницях. Не тому, що у вівторок не було годин прийому, а тому, що вона зашивалася з роботою. «Ми займаємося людьми від народження до смерті», — відповідала вона, коли її запитували, чим же ж займаються соціальні працівники. І оскільки період від народження до смерті держава не вважала надто довгим, центри соцзахисту недавно зобов’язали займатися також похоронами. І тепер покійники приходили до них навіть із могил у вигляді родичів, які зверталися по гроші на похорон. До вже наявних проблем, пов’язаних із виплатами дітям і малозабезпеченим сім’ям, а також із захистом психічного здоров’я найбільш соціально вразливих груп (а причиною нестабільного душевного стану не раз ставала саме матеріальна скрута), додалися нові клопоти.
З погляду роботи директорки Єсениці були місцем специфічним. Округ простягався від Жировниці до кордону з Австрією та Італією, а тутешня координаторка з адаптації у соціумі (евфемізм на позначення проблем з ментальним здоровʼям) покривала також територіальні громади, які офіційно належали до компетенції Центру соціального захисту Радовлиці і Тржича. А специфічним район був через металургійний завод, що запрошував на роботу людей із слабко розвинених країн колишньої Югославії. Заводу було байдуже, що буде з людьми, коли вони відстріляються, і чиїм тягарем вони стануть. Завод був величезний і потребував стількох рук, що корінне населення з часом становило ледь третину всіх мешканців. І коли приїжджі через покоління-два прижилися, до них додались і емігранти з Косова, Албанії, Македонії... І Центр мусив найняти тимчасову працівницю, яка б відповідала за комунікацію з ними, адже прибулі розмовляли лише албанською, якої ніхто не розумів. І якщо так піде далі, сказала вона на останній нараді, тимчасова робота стане постійною.
— Хоча б якась користь із цього, — повідомила вона всім, хто зібрався за столом у її кабінеті на третьому поверсі червоно-коричневої будівлі, яку Міністерство свого часу викупило у металургів. На нараді були самі жінки.
За своєю натурою директорка не була песимісткою, та час від часу її охоплював розпач, коли вона отак сиділа за столом і не знала, за що хапатися. За проблеми пенсіонерів? Колишніх працівників металургійного, які мусили на одну крихітну пенсію утримувати себе і сімʼю? А може, за програму якіснішого батьківства, одну з додаткових сімнадцяти, яку вони виконували попри обов’язкову роботу? Вона розривалася між відділом у справах інтеграції біженок і відділом, який забезпечував безплатний хліб і теплі страви для найбільш вразливих — а ними були зазвичай чоловіки похилого віку і самотні чоловіки...
Вона зітхнула і вирішила, що перевагу мають дисфункціональні сімʼї. Сімʼї, які не знають, як виховувати дітей, не вміють розпоряджатися грішми, не володіють основними соціальними навичками, і кого треба всього цього навчити. А тоді задзвонив телефон. Хай там хто телефонує, вона дзвінку не зраділа.
— Кажуть, що це з поліції, — мовила дівчина з приймальні.
— Ти запитала, в чому справа?
— Кажуть, що хочуть поговорити з вами особисто.
Жінка ще раз зітхнула і запросила гостей нагору. Що ж їм треба? Їй не спадало на гадку нічого конкретного, хоча варіантів, звісно, було безліч, а поліцейські навідувалися не раз і не двічі.
— Добрий день, пані директорко, — привітався Брайц.
— Добрий день, — стримано відповіла директорка. Якби її не попередили, що це поліцейський, вона подумала б, що він — один із їхніх підопічних, із категорії самотніх чоловіків.
— Добрий день, — привітався Остерць.
— Може, присядемо? — запропонував Брайц, розглядаючи кабінет.
Жінка показала на стіл і два стільці. Поліцейські сіли, а директорка залишилася сидіти за своїм столом.