Тарас подивився на неї з усмішкою, яку можна було б назвати люб’язною.
— Аленка перебільшує. Як я можу щось про вас знати?
— Окрім того, — озвався д-р Прелц, окинувши публіку змовницьким поглядом, — тут зібралися лікарі. Порівняно з нами найвідоміший наш серійний убивця Метод Тробець — просто аматор.
Сміх за столом перейшов у регіт. З кухні вигулькнула голова пані Прелц.
— Я щось пропустила?
— Може, все ж таки варто було залишитися переночувати?
Аленка вдивлялась у вітрове скло. Тарас пробував умикати то ближнє, то дальнє світло, але без особливого успіху, тим більше, що при недавній заміні фари обірвався дротик до лампочки. Тепер вона хиталася і кидала розсіяне світло: здавалося, водій «сітроена» прагне досягти такої швидкості, як у науково-фантастичних фільмах. Принаймні у тих, які дивився Тарас. Скажімо, у «Зоряних війнах».
— Ми ж пообіцяли дівчаткам, — відповів він.
— А коли ми доберемося до Любляни, якщо доберемося, прилетить есемеска, що вони затримуються і що їм дуже шкода... — Аленка замовкла і зітхнула. — Господи, ну й сніг. Не пам’ятаю, коли так сипало.
Дорога була порожня. 31 грудня всі перебували там, де зібралися святкувати Новий рік, особливо в таку погоду. Тарас намагався згадати, чи передавали снігопад, але мусив визнати, що подивився тільки на першу половину дня, яку вони мали провести на лижах. А яка погода буде ввечері, його не цікавило. На асфальті набралося сантиметрів з десять снігу, тож слідів від машин не було видно. Добре, що узбіччя позначали жовто-червоні стовпці, які все ще виднілися над сніговим настилом, бо інакше дорогу було не визначити. На щастя, на колесах стояли нові шини — Аленка погрожувала, що не сяде в авто, поки Тарас їх не поміняє. Сам би він нічого не робив, бо, згадуючи катання на лижах у попередні роки, казав, що зими щороку бідніші на сніг. А сьогодні на тобі.
— І що ти про них думаєш? — Аленка з цікавістю глянула на Тараса. Йому не треба було повертати голову, щоб зустрітися з її очима, він відчував погляд на своєму обличчі.
— Думаю? Про кого?
— Що ти думаєш про моїх колег-лікарів і чого їм не хотілось би почути від тебе? Тарасе, я ж бачила вираз твого обличчя, коли Балажичка розмовляла з тобою.
— Може, це тобі варто працювати в поліції, а не мені?
Аленка не зводила з нього погляду. Вона вміла вичікувати в тиші.
— Всі жінки за столом, окрім Балажички, переспали з Прелцом.
Аленка засміялася.
— Райко сказав це тобі на терасі?
Тарас кивнув.
— Це не таємниця, це знають усі. Навіть Карін.
Жінка замовкла і за хвилину додала, мовби роздумуючи вголос:
— Значить, з Балажичкою ні?
Вони їхали хвилин п’ятнадцять, залишаючи позаду вогні готелів біля Рибчевого Лазу, минаючи у темряві Лашкі Ровт, Полє, Камнє... всі ті селища, розсипані по дорозі до Бохинської Бистриці, де Тарас сподівався на кращу дорогу. Якщо вони взагалі доїдуть до неї. Сніг сипався безупинно, і на колеса його налипло добряче, аж Тарас боявся, що вони закрутяться і машина застрягне в білому покрові. Чи в ліхтарику у бардачку ще добрі батарейки, щоб у темряві натягнути на колеса ланцюги? Авто дедалі більше нагадувало корабель, що пливе крізь безконечний білий простір, на краю якого мінилися темніші і світліші тіні, аж тут у тому двовимірному просторі, ніби оаза серед пустелі, на далекому горизонті замиготіло синє світло. Новорічна ялинка, подумав Тарас, та вже через кілька секунд з’ясувалося, що далекий горизонт — зовсім поруч, а синє світло — мигалка на поліцейському автомобілі, що його абияк поставили на середині проїзної частини, тож Тарас не наважився його об’їхати. Синьо-біла «шкода октавія» з мигалкою і ввімкненим двигуном.
— Приїхали... — констатував Тарас.
Аленка спробувала щось розгледіти у вікні.
— Нікого не видно. Схоже на те, що сталася аварія, але де?
Тепер ланцюгів не уникнути, а він же навіть не пробував натягнути їх на колеса на сухому. Оті поліцейські мусять пояснити, як можна так запаркуватися. Тарас відчинив дверцята і вибрався на холодний сніг з теплої автівки, яка вже нагрілася до приємної температури. Він уже було рушив до поліцейського автомобіля, та щось йому підказало, що це не буде швидко, тож вернувся і з заднього сидіння взяв альпіністську куртку, яку вдягав на лижі.
— Є смак, є поганий смак, а є лижний костюм, — сказав він якось Аленці і не зраджував своїй уже добряче пошарпаній чорно-сірій куртці з гортексу.
Тарас зачинив дверцята, та не досить швидко, аби, коли повернеться за кермо, сісти на сухе сидіння.