— Вам, мабуть, цікаво, в чому справа? — запитав Брайц і, не отримавши відповіді, почав дещо роздратовано розповідати про слідство.
—...і тоді ми вирішили навідатися у Центр соцзахисту, який відповідає за цей округ...
— Це не ми за нього відповідаємо, — обізвалася жінка.
— А хто? Хто тоді?
— Радовлиця. Бохинський напрямок покриває Радовлиця.
— Радовлиця?
Жінка ствердно покивала головою.
Брайц подивився на Остерця, який стенув плечима, і подумки облаяв Тараса. Хто відповідає за Бохинь? Єсениці? Брайц підвівся і вирушив у бік дверей. Остерць нерішуче стояв за столом, ніби не знаючи, йти за ним услід чи ні. Брайц узявся за клямку, обернувся, щоб попрощатись, і здивовано витріщився, побачивши, що Остерць за ним не пішов.
— Тобто, — обізвався він, переводячи погляд з Брайца на директорку, — ви ніяк не можете нам допомогти?
Жінка всміхнулася. Перше, чого вона навчилася на цій роботі, — володіти собою. До неї приходили люди з проблемами, які неможливо вирішити, й попри це очікували і навіть вимагали допомоги. Вони не витримували напруження, плакали, благали, погрожували. Всі, крім неї.
— Я цього не говорила, пане інспекторе, — і Брайц зауважив, що вона звернулася до Остерця «пане інспекторе», а до нього... гм-м, ні. — Я тільки сказала, що Бохинський напрямок покриває Центр у Радовлиці, а не в Єсеницях.
Директорка глянула на Брайца: «Може, сядете?»
— Я вже збирався тій бісовій бабі відкрутити голову, але все-таки стримався, — розповідав Брайц, — а тоді вона сказала, що наприкінці вісімдесятих до неї потрапила та справа. Одна жінка в останній момент заявилася в пологовий в Єсеницях, народила і наступного ранку зникла.
— Зникла? — перепитав Тарас.
— Так, ніби її вітром здуло. Вона зареєструвалася під вигаданим іменем, як потім встановили, забрала свої манатки і пішла геть.
— А дитина?
— Діти. Їх було двоє. Близнята. Хлопчик і дівчинка. Хлопчик не вижив, а малу вдочерили.
Тарас почухав голову.
— А ви...
— Так, звичайно. Її вдочерила старша пара, вони минулого року померли. Природною смертю, нічого підозрілого. І після цього...
— ...дівчина приходила в Центр, — сказала директорка. — Ми за нашими дітьми постійно наглядаємо, знаєте, і зазвичай діти підтримують з нами хороші стосунки, і навіть якщо вони розпорошуються по Словенії, буває, звертаються до нас по допомогу чи пораду. Мені здається, що ми, соціальні працівники, є важливими людьми у їхньому житті.
— І тоді ви востаннє її бачили? — запитав Остерць. Жінка кивнула.
— Коли це було?
— Десь на початку осені. Наприкінці вересня, якщо я не помиляюся.
Нам дали її адресу, номер телефону, ми їй подзвонили, навідалися до неї в Корошкі Белі, це недалеко від Єсениць... і нічого.
Тарас терпляче чекав, поки Брайц закінчить.
— Будинок батьків, тобто прийомних батьків, проданий. Тип, з яким ми говорили, розповів, що купив його у молодої жінки, яка збиралася виїздити за кордон.
— А та жінка, та дівчина, вона має імʼя?
— Ну, аякже. Ана Звонар. Звонар — прізвище прийомних батьків.
— І де тепер наша Ана?
Брайц засміявся.
— А цього ми вже не знаємо. Знаємо, що вона працювала вихователькою у садочку в Єсеницях, а минулого вересня звільнилася. Ми довідалися, що вона була мовчазною і що розпитувала директорку Центру про своїх справжніх батьків... Але директорка, звісно, не могла їй допомогти.
— А її телефон?
— Автомат відповідає, що номер не існує.
Тарас постукав по столі перед клавіатурою, тоді його пальці торкнулися голови і почали вистукувати ритм, який спершу здавався незнайомим, та за кілька секунд все ж можна було розпізнати натяк на мелодію. Натяк, бо вистукування пальцями було недостатньо, аби її впізнати.
— Перевірте її у базах, — нарешті вирішив Тарас.
— Тепер те, що ти просив перевірити, — продовжував Брайц, — по-перше, ти мав рацію, машина і далі стоїть там, укрита снігом...
— Я не мав рації, — перебив колегу Тарас.
— Як так, якщо?..
— Все нормально, не переймайся. А по-друге?
— Ми були в готелі... в тому... як його?
— В «Озері», — підказав Тарас.
— Так, і там ми поговорили з типом із рецепції і з прибиральницею. Прибиральниця нічого не знає. Вона нон-стоп повторювала, що вона там «лише служниця, і самі знаєте, за яку зарплату...».
— І?
— Хлопець з рецепції — зовсім інша історія. Ось тут у мене записано...
Брайц погортав свій записничок...
— Що каже рецепціоніст? — нетерпеливився Тарас.
— Зачекай, зачекай... Каже, що звернув увагу на того мікробіолога, їхнього шефа, чи хто він там...