— Декана? — запитала Тіна.
— Так, його. Хлопець бачив його вранці, за день до того, як піти у відпустку, це було 22 грудня. Декан розмовляв у буфеті з однією молодою жінкою, яка була не з готелю, та рецепціоністові здалася звідкись знайомою.
— Звідкись — це звідки? Вона була гостею готелю, місцевою мешканкою чи ким?
— Він не знає. Я його теж про це питав, але він твердив, що просто здалася дуже знайомою. Він вжив це слово. Він сам не знає, звідки міг би її знати. Я його питав, чи він уже колись її бачив, може, вона була лижницею, постійною гостею, повією, та він не знає. Лише те, що звідкись знайома. І знаєш що, Тарасе?
— Знаю. Вона подібна, наскільки це можливо, на нашу дівчину в морозилці.
— Як ти здогадався?
Тарас не відповів. Він підійшов до свого столу, сів і забарабанив по ньому пальцями.
— Нарешті, — сказав він, посунувши до себе записник, погортав, поки не знайшов те, що шукав, схопив телефонну слухавку і набрав номер. Пішли гудки.
— Факультет біотехніки, деканат, я вас слухаю, — обізвався механічний голос.
Тарас представився і наголосив оте «старший інспектор-криміналіст з управління поліції в Любляні», але цим секретарку не вразив.
— Декана нема, — повідомила вона.
— Він мусить бути, — сказав Тарас. — Ведеться розслідування убивства, і він нам може допомогти. Де його знайти?
— Він на своїй дачі в Балі, — почулося зі слухавки, тепер у голосі відчувалося легке збентеження. — Він там буде до неділі. Коли він працює над проєктом і потребує спокою, завжди їде туди. Я вам можу дати і номер мобільного, але...
— Так?
— Але там нема сигналу. Але я вам усе одно продиктую. Можливо, вам пощастить і ви натрапите на пана декана, якщо він навідається в Бовець або кудись ближче до долини.
Жінка продиктувала номер, Тарас попросив точну адресу дачі й, отримавши дані, попрощався і набрав новий номер.
«Абонент поза зоною досяжності...»
Тарас подивився на Брайца, тоді на Остерця, а той відразу ж стрепенувся:
— Тарасе, я мушу забрати дитину зі школи. Не вішай це на мене... — заблагав він.
Брайц нічого не сказав, та й говорити було нічого — вони з Тарасом розумілися без слів. В Єсеницях він трохи випив, і жоден мудрий начальник не відправив би його в дорогу.
— Ти ж не збираєшся їхати сьогодні? — запитав Брайц, що, як і Остерць, відкрутився від завдання.
Тарас повернувся до Тіни, яка всміхнулась і вказала пальцем на себе. Може, вона й не була писаною красунею, та усмішку мала гарну. І не тільки усмішку. Тарас подумав, що Тіна — з тих жінок, яку не помітиш поруч із двома ляльками Барбі в легінсах за сусіднім столиком у кафе, а коли кралечки підуть і вона одна залишиться у приміщенні, то помітиш, що вона їх у всьому перевершує. Може, саме так і є, а може, він трохи недобачає. Адже Дрварич і двоє його асексуальних колег відразу після першого знайомства помістили її в шухляду з написом «Красуні» (чи «Справжні бомби»).
— Тарасе? — запитала дівчина, і її тон був інакший, аніж коли Брайц затягнув оте «Ти ж не збираєшся...».
— Ти любиш незайману природу нашої найгарнішої альпійської долини?
— Ти мене запрошуєш на екскурсію в... куди саме? — запитала дівчина.
Тарас глянув на годину на телефоні і кивнув головою.
— В Балу. Але не сьогодні. В мене сьогодні одна справа, якої не уникнути, як би не хотілося. Завтра, коли ми поговоримо з нашою... — Тарас заглянув в картку на столі, — LJ OB-072, поїдемо в Тренту. Гаразд?
— Гаразд, — погодилася Тіна, а Брайц, звісно, став ремствувати, що він виїжджає тільки з Остерцем, завжди з Остерцем і ніколи з молодшими колегами, — так, ніби тих молодших колег було невідь-скільки і взагалі вони існували до появи Тіни. Тарас глянув на дівчину, вона стенула плечима.
Розділ 23
Тарасові було страшно заходити у приміщення. Він не боявся мертвих, та безмежно співчував стражданням живих. У дитинстві сімʼя, яка дбала про нього, відвезла його до тітки (вона не була його тіткою, її просто так називали), яка мала інсульт. Стара лежала на ліжку і могла лише нечутно ворушити губами. Йому здавалося, що вона благає його широко розплющеними очима, повними німого жаху, як у людини, котра жадає, щоб усе нарешті закінчилося. Він не міг знати, чи відвідувачі приносять їй полегшення, чи люди, які рухаються й розмовляють, не вганяють її у ще більшу безнадію. «Благаю, почуй мене...» — читав він по її губах, і, хоча минуло сорок років, та жінка дотепер стояла йому перед очима.
Якби там лежало тіло Прелца, Тарас мусив би дуже постаратись, аби натягнути на обличчя маску співчуття і жалю. Ставлення інспектора до Прелца не було пов’язано з минулим Аленки, навіть якщо між лікарем і його дружиною щось було. Прелц просто не належав до кола людей, без яких Тарас не міг жити. До того кола належали лише три особи. Тих трьох Тарас би оплакував, а Прелца — ні. Прелц не був членом його групи, не висів на тому кінці мотузки на скелі, не був у палатці, яку при мінус тридцяти з усіх боків шарпав ураган, погрожуючи скинути у Калі Гандакі, на п’ять тисяч метрів нижче.