Відчинивши двері, Тарас побачив дружину Прелца. Карін, якщо правильно запам’ятав. Він тихо ввійшов, зачинив за собою двері і ледь чутно кашлянув. Жінка обернулася й усміхнулася — спробувала всміхнутися. Від сліз під її очима розповзлася туш, і обличчя нагадувало гротескну маску. Тарас усміхнувся у відповідь, підступив ближче і помітив, що Карін обома руками вхопилася за руку чоловіка, мляву й нерухому, як у сонної людини. Ні, не таку, як у покійника. Жінка поклала руку на ліжко, підвелась і обняла Тараса. Інспектор погладив її по спині; навіть якщо зважити на всі обставини, йому було ніяково, адже його обіймала жінка, яку він бачив лише раз.
Кинувши погляд через плече жінки, він побачив обличчя Прелца, яке настільки відрізнялося від того, яке Тарас бачив востаннє, що він майже не впізнав лікаря. Колишній Прелц був засмаглим життєрадісним старим плейбоєм зі світло-сивим, майже білим і, як на його вік, навдивовижу густим волоссям. Зараз же в ліжку лежало посіріле тіло, з якого, здавалося, витекла вся кров, перехід між обличчям і посивілим волоссям був майже непомітний. Буйна колись шевелюра потухла і лежала зімʼятими прилиплими до чола пасмами. А найгірше було те, що посередині обличчя, яке б пасувало мерцеві, світилася пара очей, живих, як і раніше, але тепер вони горіли, закуті у мертве тіло. Ті очі зустрілися з Тарасовими, поки він плескав Карін по спині і слухав ридання:
— Ти бачиш, Тарасе, ти бачиш?
Безперервно, одне й те саме.
— Ти бачиш, ти бачиш?..
Коли жінка нарешті його відпустила й осіла на стілець, Тарас продовжував стояти і раптом зрозумів, що краще вона б його не відпускала. Стоячи біля ліжка, він не знав, що робити. Коли він дивився на Прелцове обличчя, то стрічався з тими страхітливими очима, коли ж відводив погляд, йому ставало соромно.
— Наскільки все погано? — запитав інспектор й отримав у відповідь нові схлипування.
— Дурне запитання, так, бачу...
Карін взяла з приліжкового столика пачку паперових хустинок, витягнула одну й витерла очі, розмазавши макіяж іще більше. Тарас не знав, казати про це чи ні.
— Лікарі не знають, — обізвалася Карін, — поки що не можуть нічого сказати, ще зарано. Не знають або не хочуть сказати. Це ж лікарі.
Тарас уже взяв себе в руки і тепер дивився у вічі чоловікові на ліжку. Прелц не міг кліпати — Тарас так подумав, бо очі хворого були постійно розплющені, а на столику біля ліжка стояла баночка з піпеткою, про яку Карін, напевно, забула.
— А ця піпетка, це щоб?..
— Так, так... — жінка дбайливо зволожила очні яблука.
Прелц не моргнув.
— Це так несправедливо, — скаржилася Карін, — це так несправедливо... Я чекала сорок років... усе життя, щоб... і це несправедливо... чому так... усе життя...
У палаті стояла задуха. Запах ліків змішувався із запахом людських виділень — поту, сечі. Єдине вікно було серед зими, звичайно, зачинено.
— Аленка обіцяла прийти, — обізвався Тарас, коли жінка замовкла. — Не знаю, чому її досі нема. Ми мали прийти разом, але вона мусила зайнятися клінікою після того, як... ну, ти розумієш...
Тарас замовк, Карін теж мовчала. Інспектор стояв біля ліжка і дивився нерухомому Прелцу в очі, які так само нерухомо дивилися в його. Кілька днів тому вони сиділи на терасі, Прелц курив траву, розповідав про свої постільні подвиги і був живим. Він ходив, бігав, розмовляв, сам підтирався... Пив вино, яке Тарас не міг пити. А тепер нічого з цього робити не може. І Тарасові не був потрібен лікар, аби пояснити, що так і залишиться. Чи здатен він думати? Може, Прелц цієї миті дивиться на нього і жахається, бо читає у нього на обличчі, наскільки все безнадійно? Чи може думати про таке людина, яка не контролює повіки? А може, він сподівається, що Тарас, ніби в якомусь фільмі, витягне з внутрішньої кишені куртки свою службову «беретту» і випустить милосердну кулю в лоб?
Карін сиділа, тримаючи в обох долонях руку чоловіка, і час від часу закапувала йому в очі рідину, час тягнувся, і коли Аленка нарешті ввійшла в палату, Тарас був виснажений, ніби... Направду, він навіть не знав, з чим порівняти.