— Тут я також уперше, — зізналася Тіна, — я й не підозрювала, що існує щось подібне.
Дівчина не уточнила, що вона мала на увазі: скелю по той бік вузької долини, дорогу чи все це разом.
— А ти знала, що першого «Кекца» знімали тут, над Стрмцем, а не у Верхній Крайні? — сказав Тарас і на секунду застановився, чи вона взагалі знає, хто такий Кекец, цей герой дитячої словенської літератури і кінематографа.
— Справді? А я завжди думала, що на Вршичу, тобто десь там, над Кранською Горою.
— Там знімали другу частину.
Вони їхали через Лог під Мангартом, повз кнайпу, де Тарас святкував свої альпіністські перемоги, скаржився на поразки або просто вбивав дощовий день. Зараз на дверях висіла табличка, а на ній великими літерами було написано «ЗАЧИНЕНО», та й скидалося приміщення на таке, в якому вже давно нічого нікому не подавали.
Далі їхня дорога вела до австро-угорської фортеці Клуже, що здіймалася на місці злиття двох річок, Коритниці і Бавшиці, там Тарас повернув ліворуч і вузькою асфальтованою дорогою під гострим склепінням східної частини Лошкої скелі їхав до мети: закритої, Богом, але не дачниками забутої Бали. Тарас доїхав до повороту, де лежала велетенська каменюка. З десяток років тому від стометрової скелі відкололася частина, і її найбільший уламок, величезний правильної форми квадрат, упав прямо перед дорогою. Угорі й досі зяяла заледеніла жовта рана.
— Коли це сталося, я був недалеко, — сказав Тарас, і, щойно він закінчив речення, з-за рогу вилетів темно-зелений джип «хюндай» і помчав на них з гори. Тарас зумів ухилитися, викрутивши руль вправо і пробивши стіну зі снігу, яку накидали снігові плуги. Авто зупинилося, його передня частина застрягла в снігу, а задня стояла на дорозі. Тарас лайнувся й озирнувся назад. Зеленого «хюндая» і сліду не було.
— Ти запам’ятала номерні знаки?
— Я встигла лише розгледіти GO — Ґоріца, — сказала Тіна. — Коли він вилетів, я дивилася вгору, на скелі.
Тарас витягнув з кишені телефон і спробував додзвонитися в оперативно-комунікаційний центр і повідомити про темно-зелений «хюндай», та сигналу не було. Він вхопив рацію, ввімкнув її і у відповідь отримав шипіння.
— Чудово, — констатував він, вибрався з машини й оглянув передні колеса. У м’якому снігу, за нагорненою кучугурою, вони проклали глибокі рівчаки. Тарас знову лайнувся і копнув шину. І якби не вийшла Тіна, щоб теж оглянути «шкоду», він би, мабуть, не спинився.
Тарасові знадобилося півгодини, аби в придорожніх кущах наламати гілок, підкласти їх під колеса і, попри те, що зчеплення, яке злітало і, підгораючи, жахливо смерділо, виїхати машиною на дорогу. Коли вони подолали два серпантини й вибралися з лісу, перед їхніми очима постала несподівано широка і рівна долина. Тарас знову перевірив, чи є сигнал на телефоні, і якусь мить роздумував про те, щоб усе ж таки повідомити про «хюндай», однак потім махнув рукою і заховав телефон.
— Він уже бозна-де.
Вони повільно їхали і вишукували обіч дороги вказівники, стрілочки на яких були спрямовані праворуч, де було трохи просторіше.
— Ось він, — мовив Тарас, зовсім не здивувашись, що дорогу до будинку очищено так само ретельно, як і ту, якою вони приїхали.
Вони припаркувалися біля білої «тойоти», будинку на колесах, і Тарас уже зібрався кинути саркастичне зауваження, що декому ведеться дуже непогано, але вчасно спохопився, що йому, взагалі-то, теж.
Вони вийшли з авта, і Тіна, видавши «бр-р-р», одягнула пальто. Тарас, як і був, у светрі, рушив до будинку, який не був заміною трейлера, а звичайним колишнім сільським будинком із сателітною тарілкою на даху.
Навіть без антени бездоганно відремонтований будинок натякав на те, що не виконує первісної функції. Можливо, старий будинок навіть знесли, а на його фундаменті побудували новий, з таким самим плануванням. Занадто багато рівних прямокутних паралельних ліній і симетрії свідчили про те, що будівля не така стара. Тарас підійшов до ледь прочинених вхідних дверей, що його теж здивувало, і постукав.
Ані звуку.
Тарас постукав сильніше, і, коли й тепер ніхто не обізвався, увійшов у передпокій, де нічого не вказувало на зв’язок із зовнішнім виглядом будинку. Та не це привернуло увагу Тараса. У приміщенні стояв їдкий запах, добре знайомий кожному поліцейському. Він махнув Тіні виходити і сам покинув будинок, підбіг до авта, відкрив бардачок і витягнув пістолет.
— Стій тут, поки я не покличу, — прошепотів він колезі.
З передпокою крізь напівпрочинені двері Тарас пробрався у світлішу, більшу кімнату, перероблену під вітальню, де в каміні, справжньому каміні на дрова, догоряв вогонь. Тарас нерішуче ступив крок уперед і зупинився. Він мусив докласти зусиль, аби не розкашлятися, коли запах пороху наповнив його легені. Через плече у вхідних дверях він помітив Тіну і долонею дав знак там стояти. Чому вона не слухається?!