— Ще раз вибач... — почала Тіна, однак Тарас її зупинив. Пішов до багажника, відкрив його і з валізи видобув пару латексних рукавиць.
— Тримай... Пройди коридором і піднімися сходами вгору на мансарду. Там стоїть його комп’ютер. Можеш на нього глянути?
Тіна вдячно кивнула головою. Коли вона зникла у будинку, Тарас сів на водійське сидіння, де щойно сиділа Тіна, закинув ноги під кермо, опустив спинку у напівсидяче положення і зручно вмостився. Дві хвилини, лише дві хвилини, аби оговтатися.
— Компʼютер вимагає пароль, — сказала Тіна, повернувшись, а Тарас нетерпляче кивнув. — Я можу його зламати, але не тут, не з тим, що маю з собою. Правда, я не маю нічого...
Вона мала набагато кращий вигляд. Її обличчя порожевіло, дихання вирівнялось, і на останньому реченні вона навіть ледь усміхнулася.
— Якщо в нас буде нагода, — сказав Тарас.
Тіна запитально глянула на інспектора.
— Це вже другий труп, при цьому ми так нічого і не дізналися про перший. Завтра о дев’ятій ранку я сидітиму в кабінеті у Дрварича, і якщо зверху на нього тиснутимуть, а так, швидше за все, й буде, бо налякаються телевізійних крикунів, усе це, — Тарас показав на будинок і трейлер, — і все, що всередині, поїде в Головне управління. Тому я хотів би, щоб ти якомога швидше перевірила комп’ютер. Ти можеш це зробити, не знищивши даних у цифровому всесвіті?
— Так... але... — почала дівчина і замовкла.
— Але що?
— Ми десь помилилися?
— Ні, але іноді, навіть якщо все робиш правильно, цього недостатньо.
— Хіба ти не найкращий інспектор-криміналіст у цій країні?
Так, її настрій поліпшувався.
— Дрварич казав про тебе так: «Юна колего, я прикріплю вас до Тараса, він — наш найкращий спеціаліст», — так він мене переконував.
— Тим більше, — обізвався Тарас. — Не одна людина в Любляні чекає моменту, коли я провалю розслідування.
Тарас відʼєднав комп’ютер і простягнув його Тіні.
— Зможеш його перевірити ще цього вечора?
— Так.
— Скопіюй усе, що там буде, гаразд?
Дівчина кивнула.
Ґолоб зі своїми помічниками прибув, точніше прилетів, через дві години. За цей час інспектор уже оглянув усе довкола будинку, де не знайшов жодних слідів: усюди лежав чистий незайманий сніг, — сфотографував ті сліди від коліс, якими не проїхала їхня машина, і порівняв їх зі слідами припаркованої «тойоти», хоча знав, що те саме вчинить і Ґолоб.
Помітно було, що сліди відрізнялися. У кімнату з трупом Тарас більше не заходив.
— Тепер можна, — сказав експерт, скидаючи рукавиці і пластиковий комбінезон. За його спиною помічники виносили металевий ящик.
Сонце вже сховалося за найближчими горами-двотисячниками, і, коли на долину впала тінь, стало холодно. Тарас щойно тепер відчув, наскільки він зголоднів.
— Слухай, Тарасе. Нагорі, у робочому кабінеті, стоїть принтер, а компʼютера нема. Як так?
— Ти отримаєш його завтра вранці.
— Звідки така недовіра? Це ж не за процедурою.
Тарас поплескав колегу по плечі.
— Ти знаєш, звідки. Це ніяк не повʼязано з тобою і твоєю групою.
Ґолоб зітхнув і похитав головою. Він завжди дотримувався правил, але й Тарасові довіряв. Як же це залагодити? На щастя, він помітив у снігу пляму.
— Це наше? — запитав Ґолоб, показуючи на калюжу блювотиння у снігу за два метри від машини.
— Це моє, — сказала Тіна. — Мені шкода.
Ґолоб співчутливо подивися на дівчину і знову повернувся до Тараса.
— Звіт ти отримаєш завтра перед полуднем. А тепер...
— Скажи мені щось, чого я не знаю.
— У такому разі я скажу небагато. Твоє припущення щодо того, як розвивалися події, цілком імовірне. Зброя — пістолет, швидше за все револьвер, калібр невідомий, але у будь-якому випадку великий.
— Сорок п’ятий? — запитав Тарас.
— Одинадцятий, дотримуймось наших стандартів. Можливо. Трохи проблем створює те, що куля, вдарившись у лобову кістку, відлетіла в паркет. Ми вирізали цілий квадратний метр, щоб у лабораторії вивчити що до чого. Ми зібрали відбитки пальців, зібрали все, що можна було зібрати, і сьогодні ввечері посортуємо... Одне слово, людина мертва, вбита...
— Те, чого я не знаю, — наголосив Тарас, — лише те, чого я не знаю.
— У нас цього разу ціла купа пальчиків.
Тарас подивився услід вертольоту, потім увійшов у будинок, пройшовся кімнатами, обдивився шафи, книжки на полицях, кинув погляд на пляму на килимі у вітальні і на Тіну. Тіна без жодного виразу на обличчі вдивлялася в пляму, але здавалося, що не бачить її. Інспектор іще раз обійшов кожне приміщення, однак не знайшов нічого, що було б несподіваним у помешканні декана факультету біотехніки. На полицях стояла лише спеціалізована література. Єдина художня книжка, яку зауважив Тарас, — «Пастка-22» Джозефа Геллера, він навіть не постарався розібратись, чому саме вона. У животі нестерпно бурчало.