— Що ти хочеш знати? — звернувся старший інспектор до Дрварича.
— Мене, як твого начальника, якщо ти не звернув увагу на вивіску на дверях, цікавить, хто вбив нашу незнайомку і професора Хлеба, який, з огляду на те, що писалось у суботньому додатку газети «Діло», у серцях словенців став новою надією вітчизняної науки, вірніше, міг би стати, якби ви не гаялися.
— Зрозуміло, — вʼїдливо відповів Тарас. — Тіно, як його звати?
— Матей Вербич, — підказала Тіна, і Тарас відзначив її холодний упевнений тон. Ніби відповів телефонний робот.
— Тому всю справу перебере Головне управління. Про те, що це означає для тебе, ми поговоримо пізніше.
Усі в кабінеті, крім Дрварича, переглянулись, і навіть Дрварич нарешті зауважив, що десь оступився. Він спантеличено переводив погляд з одного на іншого і зупинився на Крістанові, який ніяк не відреагував.
— Тарасе, ти хочеш сказати, що в тебе є підозрюваний? — запитав Крістан.
Тарас стенув плечима.
— Так, саме це я й хочу сказати, якщо вас це цікавить. Бо я на мить подумав, що ви нас викликали через мій візит до Міхелича.
Тарас подивився на Дрварича, який розгублено обернувся до Крістана. Той повільно, ледь помітно похитав головою.
— Вважаючи, що ми в цій країні перед поліцією ще й досі всі рівні...
— Підозрюваний, Тарасе, — озвався Крістан, і його голос звучав примирливо й нетерпляче водночас.
— Його виявила Тіна.
— Добре... І?
— В компʼютері Хлеба ми знайшли листи з погрозами такого собі Матея Вербича, здогадуємося, що він колись працював на факультеті біотехніки, а Хлеб його звільнив. Ми не знаємо, як він повʼязаний з першою жертвою, але підозрюємо, що Хлеб її знав і зустрів у Бохині.
— Та що ти!.. — закричав Дрварич, але Крістан зупинив його помахом руки.
— Розповідай, — наказав він Тарасові.
І старший інспектор розповів усе, що знав: про рецепціоніста, який бачив, як Хлеб розмовляє з незнайомкою в готелі, про поїздку в Тренту — він сказав «Тренту», бо йому не хотілося щоразу пояснювати, де міститься Бавшиця, про зустрічний джип, про ще тепле тіло...
— ...і оскільки я не вірю, що за цими смертями стоїть змова фармацевтичного лобі, вірніше, не хочу, аби така змова існувала, як і будь-хто в Словенії, хоча Міхелич дуже намагається переконати мене в протилежному...
Крістан добродушно всміхнувся.
—...я був би дуже радий, якби виявилося, що наш підозрюваний винен. Для всіх нас це було б найкраще. Якщо Вербич — власник зеленого «хюндая», я б навіть заклався.
— Добре сказано. Ти вже просив ордер? — запитав Крістан.
Тарас похитав головою.
— Я ще вчора попросив знайти його авто, але на той момент у мене не було імені. Те, про що я вам зараз сказав, абсолютно свіжа інформація.
— Візьми ордер. Їдь на факультет і розпитай більше. Секретарка, співробітники — хтось мусить щось знати, тоді повідом мені. По нього поїде спецгрупа.
«І ти з ними», — подумав Тарас. Зі знімальною групою національного телебачення і двох приватних каналів.
— Я думав, справу перебере Головне управління.
Крістан знову добродушно всміхнувся.
— Ми не настільки хижі, Тарасе, і це добра нагода продемонструвати сьомій силі, що в наших стосунках нема тріщин. Ми проведемо арешт, а ви — все інше. Заслуги — обом.
Крістан підвівся, потиснув руки Тарасові, Тіні, Брайцові й Остерцю — в такому порядку, чарівним голосом старого плейбоя кинув Тіні: «Молодець, колего», — помахав Дрваричеві, який підвівся з-за свого столу і почувався зрадженим, відчинив двері. Ступивши в коридор, на мить обернувся і мовив Тарасові:
— Передавай вітання Аленці.
— Передам, — відповів той.
Тарас зачекав, поки кроки віддаляться, тоді обернувся до розгубленого Дрварича, який іще секунду тому вирішував, чи не заявити Тарасові, що існують межі — межі його терпіння.
— Аленка — педіатр його внуків.
Коли старший інспектор, а за ним і троє його колег вийшли з кабінету, Дрварич далі стояв за своїм столом і роздумував про те, як перетравити цей факт. На майбутнє він мусить бути обережнішим із Тарасом, — вирішив він.
Розділ 27
— Знайшов, — вигукнув Остерць, який розшукував Вербича у центральному реєстрі населення, старій, але навдивовижу практичній і сучасній системі. Для того, щоб знайти особу, потрібне було лише її імʼя, і якщо після введеного імені система видавала дванадцять Матеїв Вербичів або, що було ймовірнішим, тридцять пʼять Антонів Новаків, треба було вказати рік народження або якісь інші відомі дані; коли поле пошуку звужувалося, система пропонувала всю картину про розшукуваного: всі коли-небудь зареєстровані адреси, діти, куплені або продані автомобілі.