— Матей Вербич, вул. Ґорицька цеста, 12, Айдовщина.
— Айдовщина? Я колись бував там у ресторані, як же ж його... — згадував замріяно Брайц. — А як ми... — Брайц замовк, перехопивши Тарасів погляд.
— Тарасе, ану вгадай: на якій машині їздить наш Вербич? — запитав Остерць і, не чекаючи відповіді, продовжив: — Автомобіль зі знаками GO U2-17Pі — бінго — «хюндай» 2016 року...
Остерць подивився на Брайца, який уже готував запит на отримання ордера на арешт, і заздрісно додав:
— Непогано для людини на державній роботі. Брайце, а коли ти востаннє купував нове авто?
Через півгодини Тарас паркував службову «шкоду» на стоянці факультету біотехніки, повз який він регулярно бігав, коли виходив на довшу, одинадцятикілометрову пробіжку. Коротший маршрут не пролягав біля факультету, і Тарас докоряв собі, що вже давно тут не бував. Може, сьогодні ввечері, коли підмерзне крупа, яка нападала за день. Або завтра вдень, якщо сьогодні виявиться, що справу закінчено.
Біля будівлі вивісили чорний прапор.
— Ти що, не радієш, що розкрила свій перший злочин? — запитав Тарас Тіну, коли вони йшли містком через річечку Глинщицю, а тоді дорогою, яка вела до входу у круглу будівлю, зведену зі скла і металевих конструкцій.
Тіна похитала головою.
— Мушу зізнатися, що я трохи розчарована.
Тарас запитально глянув на колегу. Дівчина всміхнулася.
— Може, я передивилася серіалів. Я не знаю, чого я очікувала, але в будь-якому разі не звичайного божевільного.
— Нічого не очікуй — і збережеш багато чого в житті.
Тіна засміялась, а з нею і Тарас. Він і сам був радий, що слід вів до божевільного Вербича, а не до Міхелича чи тридцятирічних скелетів. Так усе простіше. Із самотнім душевнохворим менше клопоту, ніж зі змовою.
Вони показали посвідчення і запитали, як пройти в деканат. Не мусили пояснювати навіщо, бо й так усе було зрозуміло. Тарас спиною відчував цікаві очі, які проводжали його довгим коридором.
Їх зустріла секретарка — жінка віком біля шістдесяти років. Тарас спершу впізнав її голос — коли вона голосно вигукнула «Заходьте» у відповідь на стукіт у двері. Він і їй продемонстрував посвідчення, роздивився кабінет і вказав рукою на столик з двома стільцями у кутку.
— Ми можемо поговорити?
Секретарка підвелася з-за столу і сіла на стілець, не випускаючи інспектора з поля зору.
— Як ви, мабуть, здогадуєтеся, ми тут через убивство професора Хлеба...
Звісно, вона знала про злочин. Прапор перед будівлею, публікації в газеті — вбивство стало головною подією у новинах на телебаченні, яких Тарас, щоправда, не дивився. Старший інспектор не встиг завершити речення, бо жінка розплакалась і ридала безперестанку. Тарас радів, що взяв із собою Тіну — вона витягнула з куртки серветки і простягла секретарці. Тарас чекав, поки жінка заспокоїться, відчуваючи суміш різних емоцій: задоволення, що подібні ситуації затупили його відчуття і по-справжньому йому бувало боляче лише тоді, коли таку звістку мав повідомляти дружині чи, не дай Бог, дітям, а також смуток, ностальгію за тими часами, коли він іще був здатний витирати сльози такій секретарці і співчувати їй. Тепер він просто чекав, поки жінка заспокоїться.
Вона відклала мокрі серветки на стіл і вп’ялася в інспектора ворожим поглядом.
— Я ж вам казала, що це трапиться. Казала. І що ви зробили? Нічого.
Вона знову залилася слізьми, Тарас цього разу не чекав, поки вони закінчаться.
— Кому і що ви казали?
Секретарка вихопила з рук Тіни нову серветку і втерла сльози.
— Після того, як почали надходити перші погрози, я подзвонила в поліцію і все розповіла. Мені сказали прислати листи, і я їх теж надіслала. І коли погрози перестали приходити, я подумала, що поліція все владнала, а виходить — ні.
— Куди ви телефонували? Куди ви переслали повідомлення?
Секретарка підвелася, підійшла до свого столу, сіла за комп’ютер, пошукала в ньому, клацнула мишкою, і через секунду загув принтер. Жінка почекала, поки з нього вилізе папір, взяла його і повернулася до столика.
— Сюди, пане інспекторе, я послала сюди.
Тарас подивився на адресу: «Республіка Словенія, Міністерство внутрішніх справ, вул. Штефанова, Любляна...» Він обернувся до Тіни: