— Панянки, пане...
Крістан ледь уклонився, сів на пасажирське сидіння білого буса, в якому вже чекала група, і вони проїхали повз локацію. Перед будинком стояло кілька автівок, серед них — зелений «хюндай TUCSON», новісінький і бездоганно чистий. Начальник простежив за заштореними вікнами на другому поверсі, тоді наказав відвезти його на стоянку перед готелем через дорогу, звідки, мабуть, можна було навіть щось побачити. Він відчинив двері і швидко пересів у поліцейське авто, припарковане з самого краю, — підозрюваний зі своєї квартири не міг бачити це місце. Його невдоволення викликав один із телевізійних автобусів, який став посередині стоянки. Вони хоча б колись дотримуються інструкцій?
Спецгрупою керував високий брюнет віком за тридцять років, який зрадів, позбувшись Крістана. Він не вбачав нічого мудрого в тому, аби парадно товктися туди-сюди перед операцією. За півгодини до приїзду Крістана в Айдовщину вони з помічником, обоє у цивільному одязі, пройшлися до будинку, навідалися до гончарної майстерні і поцікавилися, скільки коштує покласти квадратний метр керамічної плитки, поскаржилися, що не змогли припаркуватися перед майстернею, бо хтось так неакуратно поставив зелений «хюндай»...
— А, це Вербич, — покивав головою майстер. — Краще мені про нього не згадуйте. Так добре, що його нема вдома...
— Нема?
— Цей чоловік хворий, — пояснив майстер. — Можете будь-кого запитати. Він тут з усіма посварився і погрожував нас усіх повбивати. Ви бачили машину? Цей ідіот щороку їх міняє, бо переконаний, що ми їх нищимо. Він кидається на всіх, хто торкнеться його авта. А на цій стоянці інакше неможливо, тут же так мало місця. Він уже двічі заявляв на мене в поліцію, бо я нібито розмальовую його машину. Двічі поліція приїжджала і дивилася, щó тут робиться. Ну, я підходжу до нього — підходжу, бо була поліція, інакше я б нізащо, я ж не божевільний, і кажу йому: «Ну, покажи, покажи, де я тобі понищив машину!» — а він кричить: «Ось тут, ось тут», — а там — нічого. Поліцейські попередили, що наступного разу випишуть йому штраф за... Я не знаю, що вони йому там сказали. Але той шизофренік не дає нам спокою.
Чоловік замовк і голосно зітхнув.
— Вибачайте, згадаю про нього — і мене заносить... — чоловік рукою покрутив над головою, показуючи, щó має на увазі.
— То що, ви кажете, вас цікавить?
Проте Вербич, схоже, таки був удома. Відколи його звільнили, він часто залишався вдома. Якщо його мучили докори сумління, а з людиною, яка недавно когось убила, так і повинно було би статися, він міг би час від часу виглядати у вікно і запитувати себе, що тут робить бус із затемненим склом і чому він тричі проїжджає біля його помешкання. І чому це — єдина машина, яка за останні десять хвилин проїхала по дорозі із зазвичай активним рухом. Малоймовірно, але міг би.
Вони припаркувалися на вулиці, погляд на яку влітку закривала густо засаджена липова алея, а тепер голі віти ховали машину не так добре, проте Зупан, керівник спецгрупи, вирішив, що це місце таки найкраще, тож вони крадькома, але швидко і впевнено вирушили до будівлі на Ґорицькій цесті, яку оповивала цілковита тиша — проїзд дорогою з обох боків було перекрито. Останні кілька метрів до зовнішньої стіни, яка б захистила їх від поглядів згори, поліцейські перебігли і, притиснувшись до стіни, просувались уперед. Двоє залишились біля входу, а четверо потайки піднялися по сходах на другий — єдиний — поверх і розподілилися біля вхідних дверей із табличкою «Д-р Матей Вербич». Зупан приклав до дверей вухо і знаком наказав трьом чоловікам затихнути. Він затримав подих, спробував сповільнити биття серця, щоб почути, чи підозрюваний удома, і раптом зсередини щось вдарило так потужно, аж Зупана відкинуло від дверей. Він інстинктивно впав на землю і відкотився.
Крістан залишався в автівці; увімкнув двигун, щоб не змерзнути, і чекав повідомлень по рації. Якщо все піде за планом, через п’ять хвилин підозрюваного буде нейтралізовано, операцію знімуть так, що здалеку буде видно поліцейських в уніформах, а обличчя він позичить своє: ледь стомлено (ох, ну так, позаду ще одна справа, хтось же ж повинен виконувати цю роботу) ступить перед камери і повідомить глядачам трьох телевізійних каналів, що небезпечний злочинець, підозрюваний у жорстокому вбивстві всесвітньо знаного науковця, яке сталося якраз напередодні неймовірного відкриття... Може, він все-таки не буде вживати слово «неймовірного».
У нього на самого себе були чудові плани, і він знав, що це — найважливіше. Більшість людей їх не має, бо у них нема амбіцій чи вони хибно думають, що для того, аби бути успішними, досить знати те, що вони вивчали, або ж виконувати ту чи іншу роботу. Тактика без стратегії. Він усміхнувся. Наївні. Якщо хочеш бути хорошим криміналістом, мусиш працювати в цьому напрямку, але не сподівайся, що зробиш карʼєру. Ні, якщо ти збираєшся робити карʼєру, то мусиш робити карʼєру. Наприклад, Тарас. Він був найкращий їхній криміналіст і застряг у місцевому поліцейському управлінні, навіть у головне не пробився. А навіщо, коли він приносив найбільше користі на тій посаді, на якій перебував? Він розкривав найскладніші справи, і все, що отримував навзамін, — іще складніші розслідування і ще більше справ. А його начальником був Дрварич — схожий на Крістана, та без Крістанової елегантності й Крістанового таланту. Невже Тарасові байдуже, що його Попелюшка — насправді принцеса? Він такий наївний? А може, настільки тупий? Чи таки байдуже?