Крістан не міг зрозуміти людей, розумних людей, які не бачили, куди їх веде відсутність широкого погляду на речі. Чи можливо, не раз запитував він, що їм байдуже до відчуття влади, яку дає висока посада? Вона приносить більше хорошого і менше поганого. Більше грошей і менше роботи. Більше бонусів і менше відповідальності. Якщо в цій справі щось піде не так, постраждає Тарас. А якщо все піде добре — а схоже, що так і буде, — всі почесті дістануться йому, Крістанові. Це він стане тим, хто розкрив справу, а не мурашка Бірса. Чому люди до цього не прагнуть, чому не докладають зусиль для цього, навіть не зусиль, а просто інакше застосовують енергію? Крок праворуч замість кроку ліворуч.
У Крістана все було сплановано. Йому було п’ятдесят два роки, вісім років він був начальником головного управління поліції і пробуде на посаді ще два роки, а тоді, коли всі думатимуть, що він подасть свою кандидатуру на наступний мандат, який міг би без проблем виграти, він запустить свої щупальця в політику, вибере найкращу за рейтингами партію, а потім в уряді отримає посаду міністра внутрішніх справ. А тоді... Все можливо, навіть крісло премʼєра, особливо якщо ситуація з біженцями на кордонах триватиме. Кого виберуть люди, як не поліцейського, котрий у жодних дебатах не забуватиме додати: «Це питання може бути вирішено завдяки науці» або «Відповідь на це може дати наука»... і таке інше. А Тарас у цей час продовжуватиме копирсатися у людському багні й ворожитиме на прострелених мізках.
Крістан глянув на годинник. Іще хвилина. Він сподівався, що група буде пунктуальною.
— Ще хвилина, — сказав він водієві, але не тому, що йому хотілося поговорити. Начальник перевіряв, як звучить його голос: робив вокальну вправу.
Водій глянув на годинник і кивнув головою.
Чи бували у Крістана колись докори сумління через таких людей, як Тарас? Чи не бувало йому незручно, що він фотографувався тоді, коли все найскладніше було вже позаду? Що він привласнював собі чужі результати? Він поплескав пальцями по підборіддю й відкашлявся. Водій запитально глянув на нього.
— Ще трохи, й кінець, — мовив Крістан, і водій кивнув.
Ні, не мав. Саме це і було його роботою.
— Твою дивізію, — сказав він півголосом, собі під ніс, але не досить тихо, аби терпляче створіння поруч не почуло і не зрозуміло.
— Перепрошую?
Крістан не відповів. За спиною шофера, в бусі національного телебачення посеред стоянки, щось відбувалося. Дверцята відчинилися, звідти вистрибнули репортер з оператором і почали готуватися до зйомки. Водій простежив за поглядом шефа, побачив сцену, лайнувся і став відчиняти дверцята. Крістан торкнувся його плеча.
— Не зважай. Нехай роблять свою роботу.
Його слова розчинились у тріскотінні й у чомусь, що, виблискуючи, промайнуло крізь гілки кущів і дерев між готельним паркінгом і будинком навпроти. А тріск пролунав десь на відстані тридцяти метрів і був схожий на петарду, яка вистрелила досить близько, аби її почути, але й досить далеко, аби не становити загрози. І тому було дивно бачити, як репортер тієї ж миті схопився за голову, від якої щось відірвалось і полетіло на них, — і впав на землю.
Ще один постріл, але не в них, не у двері, а кудись інакше. Зупан дав знак поліцейському навпроти, той відступив і міцним форменим черевиком щосили вдарив у двері з тонкого набіло пофарбованого дерева. Двері розлетілись, і двоє поліцейських, Зупан і його напарник, увірвались у квартиру. З вхідних дверей через передпокій, схожий на короткий коридор, вони побачили постать, яка якраз розверталася від вікна, цілячись у них із велетенського револьвера. Але стрільцеві забракло часу натиснути на курок — у нього вистрелили з відстані двадцяти кроків. Два короткі постріли з геклерівських автоматів прошили живіт і груди, відкинули його на підвіконня, тіло вдарилось об скло напіввідчиненого вікна і полетіло вниз.