— У кого ж він стріляв? — запитав себе Зупан, підійшовши до вікна, щоб пересвідчитись, чи з поліцейськими під будинком усе гаразд.
Розділ 28
— Еспресо?
Тіна кивнула.
Сильва зникла за барною стійкою і повернулася з традиційними напоями: кавою, кавою з молоком, м’ятним чаєм, і, схоже, відтепер буде ще одна кава. Їй вистачало двох відвідин клієнтів, аби розмістити їхні уподобання у своїй скриньці памʼяті. Відтепер Тіна муситиме повідомити офіціантку, якщо захоче замовити щось інше, але дівчина це теж схопила на льоту. Привітання, ледь помітний запитальний погляд, коли вони заходять у кафе, і якщо постійний клієнт не реагував, якщо він тільки вітався у відповідь, вона витягувала картку зі скриньки памʼяті. Тому у «Казані», який розташовувався в не надто зручному місці, було багато відвідувачів. Хоча людям до вподоби різні речі, попит на домашній затишок був найчастішим. А в шістдесят років вона навряд чи причарує когось легінсами в обтяг.
— Хтось дивився вчорашні новини? — запитав Тарас.
— Я думав, здохну зі сміху. Тому кретинові, як же ж його звати? Того журналюгу з ТБ, ну... добре, це не важливо... Тому кретинові відстрелили вухо. Здуріти.
Брайц був у гарному гуморі. Як і більшість поліцейських, він не любив журналістів і мав для цього підстави. Вони ж бо були як мушка, яка летить на світло, а Брайц і подібні до нього світилися не надто яскраво. І все, що він отримував за тридцять секунд перед камерою, то були звинувачення і неприємні запитання. І згадка у підсумках тижневих новин, де обговорюватимуть насильство поліцейських над безневинними наркошами.
На записах камери одного з двох комерційних телеканалів, які, схоже, якось отримав і національний канал, було видно, як репортер хапається за голову, а на сповільнених кадрах, які не раз крутили і позначали колом зі стрілочкою, — як куля 45-го калібру відстрелює ліве вухо, з якого не залишилося нічогісінько, що пластичний хірург зміг би пришити або реконструювати. Далі камера показувала, як пораненого кладуть у машину швидкої допомоги, і наступний кадр був уже з лікарняної палати, де лікарі перевʼязали голову і так накачали журналіста заспокійливими і знеболювальними, що він зміг лише отупіло застогнати, коли колеги всунули йому під ніс мікрофон.
— І тоді показують, як той нещасний придурок плаче в лікарні. Ти його знаєш, Тарасе?
— Ага.
— І?
— Нещасний придурок.
Вони засміялись. Остерць занурював чайний пакетик у воду і, мабуть, роздумував, чи ще не час накрутити його на ложечку. Тіна, здавалося, трохи здивовано слухала розмову колег.
— Паф, і вуху капут, — продовжував Брайц, смикаючи своє вухо й усміхаючись Тіні. — Не бійся, йому надрукують нове. Я недавно читав про те, як таке зробили в Хорватії на тривимірному принтері...
Тіна перелякано подивилась на Тараса.
— Не пофортунило, — мовив той. — Якби ж трішки щастя, отримав би кулю в лоб...
— Постріл у порожню голову, — захлинався сміхом Брайц. — У пустоту. Він би й не зауважив.
— Якби з нами сталося те, що сталося з Крістаном, — сказав Тарас, поглянувши на Тіну, а під отим «з нами» він мав на увазі себе, — ти б зрозуміла, чому ми тут так уболіваємо за Вербича. Чи ви знаєте, — Тарас обернувся до Брайца й Остерця, — що Хлеб подав на Вербича заяву в ГПУ через погрози?
— А тому вони закрутилися, як вуж на сковорідці, — мовив Остерць. — Я ще думав, чого це вони так довго перевіряють. І що, вони викинули заяву?
— Ні, заборонили наближатися до Хлеба. Шкода, що Вербич не дотримався заборони.
Цього разу Крістана навіть запросили у студію, а не просто взяли інтерв’ю на місці події. Шеф поліції мав елегантний вигляд у сірому костюмі, який пасував сріблястому відтінку його волосся.
— Айдовщина сьогодні пережила сцени, до яких ми в наших краях не звикли... — почала телеведуча, яка мусила вдовольнитися кадрами стрілянини у їхнього репортера, які відзняли конкуренти, а щоб їх отримати, продюсер мусив дуже-дуже принижуватися перед приватною компанією. Зате у їхній студії був Крістан, який мав прийняти непросте рішення: виступити на національному чи на приватному каналі. Журналістки на приватних каналах були молодші і глядачів було більше, але ж поліція все-таки — державна служба.
— Пане голово, розкажіть, будь ласка, що ж трапилося в Айдовщині? Хто стріляв і поранив нашого репортера? Чи справді снайпер — убивця декана факультету...