Якби Тарас керував операцією, у якій постраждав цивільний, телевізійний репортер й усі разом із ним розуміли б, що він вляпався. Навіть коли інші нічого такого не подумали б, у Тараса на обличчі було б написано, що щось негаразд. Обличчя Крістана було спокійним, що на екрані телевізора мало вигляд професійної стриманості.
Був момент, коли Крістана охопила паніка — коли репортер звалився на землю й те, що куля відстрелила з його голови, прилетіло і впало перед відчиненими дверима водія... Ця мить розтягнулася на секунди: Крістан закляк у машині, а водій вистрибнув і побіг до журналіста, в якого снайпер послав іще одну кулю, що, зачепивши асфальт, влучила в скляну стіну готельної зали. Півхвилини, поки водій тягнув пораненого, який у шоковому стані виривався на пошуки свого вуха. «Моє вухо, вухо... де моє вухо?» — кричав він, аж поліцейський мусив заспокоїти його спеціальним прийомом і силоміць затягнути у безпечне місце, що було зайвим, бо друга куля виявилася останньою. Поки поліцейський відтягував пораненого в укриття, Зупан і його група вже нашпиговувала тіло снайпера свинцем. Він лежав при стіні багатоквартирного будинку на вулиці Ґорицька цеста, 12, і в останні миті свого життя, які йому залишилися після того, як вісім куль із двох німецьких автоматів рознесли аорту і ще кілька важливих легеневих артерій (як прочитав Тарас у звіті Цвілака), дивився у два дула.
Потрібна була хвилина, щоб усе закінчилося. Хвилина, за яку припинилося булькання крові в роті застреленого і заспокоїлися птахи, налякані гучними пострілами. Єдиним звуком, який у той момент було чути на дорозі, що вела до Ґориці, були крики пораненого, який подивився у затемнене скло поліцейського авто і якому побачене було не до вподоби. Крістанове тіло, як і мозок, заклякло. Він бачив, щó відбувається довкола, все розумів, але в нього наче заблокувався зв’язок між центром, який відповідає за відчуття, і тим, що відповідає за реакцію.
— Пане голово, з вами все гаразд? — запитав водій, який мав уже досить клопоту з репортером.
Крістан здригнувся, подивився на підлеглого, наче бачив його вперше, вискочив з автомобіля і побіг у готель, пробіг повз рецепціоніста, який перелякано визирав з-за стійки, і, добравшись до туалету, замкнув кабінку. Опустився на пластмасову кришку унітаза і втупився у двері, на яких чимось гострим залишив про себе спогад якийсь Емір із Тузли, який тут був 21.11.2015, але Крістан цього напису не міг навіть усвідомити. Якби його запитали, що він там робив, про що він тоді думав, він не зміг би відповісти, та й хто б його питав. З готелю він вийшов через десять хвилин, а за той час лікарям зі швидкою вже вдалося перев’язати репортерові голову і нашпигувати його заспокійливим. Крістан спокійно, наче нічого й не сталося, підійшов до авта, підняв з підлоги під пасажирським сидінням рацію, натиснув на кнопку і заговорив: «Ластівка один, ластівка один, доповідайте».
На кадрах, які показував національний канал і які професійним голосом коментував Крістан, було видно кров на асфальті стоянки, кілька крапель, репортера з перев’язаною головою і відсутнім поглядом, якого відвозила швидка, здалека — накрите тіло, над яким схиляється висока постать в уніформі спеціальної групи, присідає, випростовується і, наче Клінт Іствуд, Брудний Гаррі, обертається до камери. Крістан. Те, що у мить паніки, викликаної стріляниною, здавалося поразкою, тепер оберталося його великою перемогою. Він справді мав ефектний вигляд в уніформі спеціальної групи, з каскою під пахвою — схожий на військового пілота в американському фільмі. Крістан це запозичив у «Найкращого стрільця».
— Дякуємо вам за те, що ви завітали до нас у студію, і за всі пояснення, — сказала зачарована ним телеведуча програми новин. — Що ще сказати... — продовжила вона, — людям вашої професії кажуть «хай щастить»? Чи щось інше?
— На щастя не можна покладатися, — стримано відповів Крістан, а тоді всміхнувся, — але нам завжди приємніше, коли у вирішальну мить воно на нашому боці.
— Я б ніколи не подумала, що Крістан бере участь у такому. Він завжди мені здавався салонним левом, милим котиком, — сказала Аленка після перегляду новин.
— Він і не брав участі в операції.
— Що ти маєш на увазі?
Тарас розповів їй, як поводився Крістан, коли Зупан і його група ліквідовували Вербича.
— Журналісти про це не знають?
— Знають — не знають... Якби вони хотіли знати, то знали б, це ж не складно. Зрештою, вони там були.
— Я не можу в це повірити!
— Перестань. Як ти думаєш, чому телеведуча не попросила пояснити, як так сталося, що під час операції, якою він керував, замалим не вбили цивільного?