— А про тебе вони навіть не згадали. Зрештою, це ти їх привів до Вербича.
Правду кажучи, це була нова співробітниця. Тарас не зміг би увімкнути компʼютер Хлеба. Окрім того, справа не була такою складною, їм просто не пощастило, що Вербичеві перше вбивство зійшло з рук.
— І як почувається наша молода колега після розкриття своєї першої справи? — стікав слиною Брайц.
Тіна піднесла горнятко кави до губ і зробила ковток, наче мусила обдумати відповідь.
— Розчарованою, — відповів замість неї Тарас.
— Розчарованою?
Остерць застиг над чаєм, нагадуючи Тарасові суриката, того пустельного гризуна, чи хто вони там, які стають на задні лапи перед своїми норами.
— Розчарованою? Але ж ми розкрили справу?
Тіна стенула плечима.
— Вона думає, що ми не зробили нічого виняткового, — пояснив Тарас. — Вважає, що Вербича після другого вбивства викрила б навіть дресирована мавпа.
Тіна всміхнулася.
— Дякую, Тарасе, за мальовничий опис моїх думок, не такий уже й хибний. Не знаю... Може, я все ж таки сподівалася, що ми спочатку ідентифікуємо обезголовлену дівчину і потім вийдемо на вбивцю. І ним виявиться не фанатик, який воює за рани Христа.
— Які ж ми примхливі, — сказав Остерць.
— До того ж, ми так і не зʼясували, хто вона — дівчина без голови.
Розділ 29
Тарас дав секретарці повністю виплакатися, дозволив їй виплеснути на нього свою злість, а потім, наче нічого й не чув, спокійно, наскільки це було можливо, пояснив, як розслідування вивело їх з колегою на д-ра Хлеба; на жаль, запізно. Секретарка слухала з виразом люті на обличчі, та все ж слухала, а коли Тарас закінчив, усі троє кілька митей провели в тиші.
— Тому ми й питаємо, хто та жінка, з якою д-р Хлеб розмовляв двадцять другого чи двадцять третього грудня в готелі «Озеро» в Рибчевому Лазі.
Тарас уважно стежив за її обличчям. Ні, жодних змін. Або вона так добре собою володіє, або справді не розуміє запитання.
— Так само нам не зрозуміло, чому д-р Хлеб не розповів про погрози, коли ми з ним розмовляли про труп, знайдений у Саві Бохиньці.
— Я не розумію...
— Д-р Хлеб був одружений, чи не так?
— Двоє дітей, — відповіла секретарка, і Тарас зачекав, чи вона раптом не розплачеться знову. Не розплакалася.
— Чи могли б ви нам допомогти?
— Допомогти? З чим? Як?
— У вас нема ніяких ідей про те, ким була та жінка?
Секретарка похитала головою.
— Те, що ми зараз скажемо, — неприємне, але ви мусите зрозуміти...
Жінка здригнулася.
—...у нас є вагомі підстави вважати, що вона — його коханка...
— Приведіть до мене, — мовила вона, зціпивши зуби і з перекривленим від гніву обличчям, — приведіть до мене того, хто вам дав вагомі підстави так вважати, і я йому прямо в очі скажу, що я про нього думаю.
— Ви вважаєте, що це неможливо?
— Життя д-ра Хлеба проходило тут, разом із сімʼєю. Він нікуди не їздив без своєї дружини. Вона і в Бохині мала бути, і я власноруч скасувала бронь у готелі, бо захворіла дитина.
Тарас відкинувся на спинку крісла і поплескав себе по голові.
— Бачте, я теж щасливо одружений чоловік, — сказав він, — у мене теж двоє дітей, але якщо б мені у житті раптом трапилася гарна, на двадцять років молодша дівчина, мені, може, було б нелегко. Не так багато чоловіків, які б могли...
— Я не знаю, що зробили б ви, пане інспекторе, і мені навіть не цікаво. Але я знаю, що д-р Хлеб не був такою людиною.
Тарас сперся ліктями на стіл, переплів пальці обох рук і підпер підборіддя великими пальцями. Зітхнув і подивився у вічі секретарці. Вона не збентежилась.
— Якщо вам потрібно, я можу це написати.
— Не треба, — мовив Тарас. — Я сам напишу.
Через півгодини вони з Тіною були у дружини Хлеба. Вона мешкала на Лавриці, у південно-східному передмісті Любляни, у котеджі з деревʼяною огорожею і крихітним садком, де влітку, мабуть, росли квіти, тепер покриті снігом. Тарас подякував долі, що йому не треба повідомляти, що її чоловіка нема в живих. Він розслідував злочини і мусив бути присутнім при огляді місця події, тому рідко коли мав із цим справу, хоча Пенца колись змусив його пройти курс про те, як розмовляти з рідними жертви. Воно не вартувало тієї доплати, яку він отримував за додаткову кваліфікацію. Цієї миті, натискаючи на кнопку дзвінка, інспектор намагався притлумити все людське в собі й уявити себе роботом, поліцейським роботом, який повинен виконувати те, на що людина не здатна. Йому відчинила жінка, яка була застарою, аби бути дружиною вбитого, і, коли Тарас представився, кивнула головою й запропонувала зайти.